Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
- З усієї вулиці з наших хлопців нас тільки двоє й лишилося, Сашку, - сказав тихо.
- Сідай, - мовив Сашко, підсовуючи до нього розхитаного стільця.
Стілець, як і стіл, був покритий зеленкуватою цвіллю.
- А я тут, - всміхнувся він, - живу собі сам!
Опустив голову на груди й замислився.
- А де твоя жінка, Сашку? - тихо спитав Іван.
- На цвинтарі, де, - спокійно озвався Сашко. - Хіба не знаєш?
- А діти? В тебе ж було двоє дітей.
- Хіба я знаю, - сказав Сашко, - може, й були.
- А мене ти хоч пам’ятаєш?
- Пам’ятаю, - байдуже озвався Сашко. - Чого б це тебе не пам’ятав?..
- І те як ми разом горобців дерли?
- Я все пам’ятаю, Іване, - сказав Сашко. - Може, ти мені й чарку приніс?
- Ти п’єш іще чарку?
- Коли хто вгостить, п’ю. А нє, то на своє зілля дивлюся. Кропива в мене виросла гарна..
Іван поставив на стола пляшку.
- А закуски ти не приніс? - спитав Сашко. - В мене нічого нема.
- Огірки й цибуля ж твої?
- Нє, невістка посіяла. Вона в місті живе. Там у неї, крім Кольки, ще двоє пацанів.
Колька, здається, був Сашковим старшим сином. Іван устав і пішов на грядку. Вирвав кілька огірків і цибулин.
- Це ти даремно зробив, - спокійно сказав Сашко. - Сваритися вона буде, скаже, що я злодій і краду її огірки й цибулю.
- До мене її пришлеш, - сказав Іван. - Склянки в тебе є?
- Є, але немиті, - мовив зелений чоловічок - П’яниці мені їх тут через день залишають.
Іван помив піском склянки, бо теж були покриті зеленою цвіллю, а заодно огірки й цибулю.
- А хліб у тебе є?
- Хліб є, - сказав зелений чоловічок. - Черствий.
Він звівся і, налягаючи на палицю, подибав у сіни.
Дивна тиша покривала цей двір. Здавалося, всі звуки, що існували навдокіл, розчинялися й пропадали в буйному царстві зела. Здавалося, від того й оглухнути недовго, бо тільки й чути: шелест і шерех, ніби пісок сиплеться. Начебто десь поруч є піщана гора, і пісок поступово засипає це обійстя, покриваючи його й хоронячи. А може, це шумить так од річки вода, і натікає невидно вона й сюди, і вони сидять, ніби водяники на дні невидимого, але безмежного моря. Кожне зело тут дише; кожне зело тут дивиться - густий підводний ліс водоростей; кожне зело тут просяклося настороженою увагою й зорить на прибульця з іншого світу десь так, як дивився перед цим на нього зелений чоловічок. А ось і він, маленький і тихий, в усьому зеленому, з чорним півбуханцем у чорній руці і з покритим зеленою цвіллю ножем у руці другій. Спинився на вступі до хати, а радше нори, бо двері завиті диким виноградом, і став, ніби пічкурець біля своєї печери: за спиною в нього глухою завісою запнулася цілковита тьма. Втягнув у себе з прихлипом повітря, й очі його несподівано закліпали, наче і йому захотілося заплакати тут, на дні оцього безмежного зеленого моря.
- А скільки це ми не бачилися, Іване? - спитав він. - По-моєму, ти й жив десь не в Житомирі?
- Ходи до мене, Сашку, - м’яко сказав Іван. - Ходи, чарку вип’ємо.
- Хе-хе, - мовив Сашко. - Не часто в мене гості бувають… То це ти той Іван Пустовойтенко, з яким ми разом у школу ходили?
- Той, Сашку, той…
- Хе-хе, - засміявся тихо Сашко, сідаючи на покритого цвіллю розхитаного стільця. - А я тебе не впізнаю…
- А ти придивися.
Сашко взяв склянку, на чверть наповнену горілкою, і почав не пити, а смоктати з неї з присьорбом.
- Ну, а тепер, - сказав Іван, коли той випив, - придивися до мене. Не можеш мене не пізнати!..
- Зараз заїм, - спокійно мовив Сашко й почав повільно ясувати огірка з хлібом.
- Заросло все тут у тебе, Сашку, - смутно сказав Іван.
- Гарне в мене зілля, - всміхнувся мрійливо Сашко. - Он полину тепера ніде не знайдеш, а в мене є. І чистотіл є, я ним свій лишай лікую.
- Хворієш?
- Та нє, здоровий я. Оце тільки й мучить мене, що лишай отой. Але помажу чистотілом і сходить. Налий-но іще…
Знову взяв склянку, на чверть наповнену горілкою, і висмоктав її з присьорбом.
- Сашку! - тихенько й печально сказав Іван. - Все ще мене не пізнаєш?
