Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
- Що таке? - спитала вона пополотнівши.
- Муху ковтнув, - злякано прошепотів Микола. - Дай-но щось заїсти…
Він ледве вимовив ці слова, але жінка його була не така нетямуща, щоб тих слів не зрозуміти, вона жбурнула віхтя на стола і кинулася в сіни, де відбатувала добру крайку хліба насущного, швиденько намастила в півпальця маслом і моторно подріботіла назад.
Микола куснув такого клапотя, як тільки міг, і з полегшею відчув, що муха в його горлі вже не тріпочеться, що вона вже наковталася соку, який стрельнув під горло від шлунку, в’язкі хлібно-масляна маса посунула її в темну отхлань Миколиного нутра, від чого кров знову потекла від обличчя туди, де їй належиться пливти, а Микола пожадно доїдав те, що лишилося.
- Фу, чорт! - відсапнувся він. - Думав, учавлюсь.
- Бо треба руку прикладати, коли вершу роззявляєш, - немилосердно прорікла Катря.
- Коли ж не встиг, - сказав Микола. - І що це сьогодні в мене за день такий! Все мені якось навкіс іде.
- Ходи поспи! - сумирно порадила жінка. - Я це по собі знаю: коли вже не щастить, то я тоді тихіша води…
І він став тихіший води. Тобто продовжував сидіти за столом і тільки сонно покліпував очима. Тоді й почали крутитись у його голові думки. Може, й справді послати к чорту все це хазяйство й піти у городську квартиру де, коли й будуть мухи, то не такі, які з розгону вганяються в горлянку… Щось дуже грамотно говорив той малахольний… А коли затребувати з нього не три, а десять тисяч?. А коли він і справді блатний?.. «Блатні не говорять так грамотно», - сказав він собі… «Блатні усякі бувають, - відповів він сам собі, - треба не дуже з цим ділом поспішати, а може, й порадитися з кимось…» Жінка щось там молола, але жінку слухай, а свій розум май. Він має свій розум і не такий дурний, щоб його провели. Коли він уже звідси й піде, - Микола обвів двора, зупиняючись поглядом на дереві чи на городі, то вже не за дурничку. Копати города цієї весни не давала йому ядуха. Заважав живіт, а жінці впорати все самій також нелегко. Ще невідомо, яка та квартира і чи вона чогось варта. Якось перевірити б у цього типа документи: чи справді він той, за кого вдає?.. Такий у нього пильний погляд, бр-р, як жаба дивиться! Холодний такий і загрозливий погляд з такими, здається, ліпше діла не мати… А чи можна державну хату міняти на приватну?.. Хай ти гориш зі своїми обмінами, принесла його нечиста сила. А де він зараз?
- А де він зараз? - спитав Микола у жінки, яка вийшла на подвір’я з віхтем у руці.
- Хто?
- Хто, хто? Отой чортяка, що до нас приперся!
- А чи ж я дивилася за ним? Подався кудись…
Тоді Микола відчув рішучість. Оперся руками об дошки літнього столу й почав вилазити, бо лава стояа біля столу надто близько.
Став серед двору й застібав на штанях ґудзики. Тоді всунув кінчика паска у пряжку і хотів затягти його до тієї дірочки, на яку застібував учора. Але це йому так легко не давалося; тоді він упокорився й застібнув на одну дірочку далі.
- Дай-но мені спінджака, - повелів він жінці.
Катря дала йому піджака, і він рішуче усунув у нього руки.
- Кравата вдягати не будеш? - спитала Катря.
- Давай! І капелюха теж.
Він затягнув на шиї краватку і насунув капелюха. Застібнув ґудзики на піджаку і повагом пішов з двору: в капелюсі, з краватом і в капцях.
- Хочу розвідочку маленьку зробить, - повернувся він од хвіртки.
Жінка щось сказала, але він не дочув. «Чортова сірка у вухах! - подумав він. - Треба буде неодмінно почистити!»
9Можна було б зайти ще до Сашка Кравчука, але на сьогодні Іванові вражень було досить. Він посидів і пожартував з тими своїми ровесницями, а тепер, коли йшов вулицею назад у місто, вона не здалася йому такою зчужілою. Ішов, і всміхався, й подумки вимічав двори, згадуючи їхніх колишніх посельців. У тих дворах поралися чи й просто сиділи люди, яких він не знав, і він подумав, що та колишня його вулиця