Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

майже витекла з життя, як пересохлий струмок. Здається, їх лишилося тут тільки семеро, а може, ще кілька, з котрими діла не мав, але це зараз не смутило його і не вражало. Був наче краплина, яка подорожує у світі (колись читав про те якесь дитяче оповіданнячко); та краплина, яка мандрує, перетворюючись у пару, сніг і лід. Всякі злигодні житейські - це і є пара, сніг і лід, і не в тому інтерес життя. Живе краплина тільки тоді, коли вливається у стихію собі притаманну, коли єднається в морі, ріці чи струмку. Хотів так думати, але кутиком мозку збагнув, що це тільки частина істини. Є ще друга - неповторність наша. Можливо, сьогодні йому стане незатишно, бо після збудження й радості від зустрічі з колишніми знайомими йому знову доведеться вбирати в себе сутінки; знову нерушно сидітиме на матраці, обіпершись об стіну, знову загортатиметься в халата, а тоді і в пальто; кінець шляху близько, але туди ще багато йти. І йому захотілося раптом розширитися душею на весь цей рідний, а водночас зчужілий край, провід чувши серцем кожну бадилину, кожне дерево, горбок і кожну улоговину. Йому захотілося спитатись у кожної яблуні і в кожної сливи: що ліпше - літати по світі птахом чи єднатися корінням із землею? Що ліпше: жити неспокійно й бентежно чи мати тверду впевненість старожильця? Знав, що на ці запитання відповіді не дасть ніхто, бо на них і не буває відповіді, адже істина, очевидно, в спокої душевному. Водночас і страх почав у його душу заповзати: страх мандрівця, який завершує дорогу…

Ішов по вулиці, запрудженій молоддю, що поверталася з пляжу: загорілі дівочі плечі, шовкова стиглість шкіри ніг, стрункі юначі тіла. Вони йшли розмлоєні й задоволені, щедро наповнені сонцем, аж струмувало воно від них. Жартували, й сміялися, й дихали сонцем, дихала сонцем уся вулиця, повна отого сяйнистого пилу, від якого повітря стає рідке й розтоплене, але не пригнічує; від того кожен листок ніби тугішає і бринить у срібному промінні; від того й небо набирає розкішної й загадкової глибини. І він раптом збагнув, що не знав такого відчуття хтозна відколи; йому було приємно йти у цьому юначому гурті, хай це і ймовірна спорідненість, хай надто різниться він від інших, хай тільки випадковий він тут гість.

«Гість удома! - прошепотів він, усміхаючись не без гіркоти. - Але все-таки вдома!»

Він зайшов у будинок, у якому мав тепер квартиру, і звично кинув оком на поштову скриньку. Але відразу ж відвів погляда, бо п’ятирічне блукання таки завершилось. Він тепер вільний од цього клопоту, хоч у нього ще є клопіт інший. Останній клопіт, після чого він заспокоїться. Після того він стане пенсіонером, який повільно доживає віку і, здається, відчуватиме від того задоволення. Адже досі воно було йому заказане, досі він жив, як анархорет.

10

Наступного дня була неділя, і Микола сидів, як учора, за столом після доброго обіду, не без осолоди позираючи на приготовану розкладачку під горіхом, коли біля воріт знову виросла худа, кощава постать. Микола здригнувся всім тілом, бо підсвідомо чекав цієї появи; він зіщулився і ввібрав голову в плечі, коли можна ввібрати в плечі голову, в якої немає шиї. Стрельнув оком у бік прибульця і хотів півголосом покликати Катрю. Але Катря вже сама стояла на порозі, а прибулець цього разу не чекав, коли йому дозволять зайти, - уже йшов до них: стрункий, суворий, ще здаля сверлуючи Миколу своїми несвітськими очима. Сів навпроти Миколи, який намагався дивитися не на прибульця, а в миску, де в соку й олії плавали накришені огірки й помідори, і безцеремонно почав його розглядати.

- Отже, я повторюю свої умови, - сказав він, виразно вимовляючи кожне слово. - Повертаю сповна всі ті гроші, які ви платили матері, і додаю до того свою квартиру, щоб ви мали де жити…

- Це вже не ті гроші, - сказала Катря. - Тоді кіло мняса стоїло два рублі, а зараз чотири…

Микола зирнув на жінку здивовано. Що це вона, - торгуватися задумала. Вчора вони, здається, переговорили й вирішили відшити цього міняйла раз і назавжди. Сказати, що вони не продають своєї хати, ані міняють.

Іван сидів, опустивши голову, ніби щось підраховував.

- Гаразд, - сказав він. - Я дам не три тисячі, а п’ять…

- Але ж, чоловіче добрий, - раптом заговорив фальцетом Микола, викруглюючи очі й червоніючи, наче кисейна баришня. - А парове опалення, яке ми провели, а ванна, а всі ремонти?..

Цього разу здивовано позирнула на нього Катерина. Але Микола збагнув, що вступив у торг, тільки тоді, коли ці слова викотилися з нього, як хмарка мильних бульбашок. Здавалося, вони ще тремтіли в повітрі, круглі, барвисті, погойдувались і злітали, підхоплені теплою хвилею подуву й лускали з легеньким тріском, розточуючи навдокіл запах уже травленого ситого й через це важкого обіду.

- Гаразд! - сказав Іван. - Я заплачу й за це. Скільки воно вам обійшлося?

- Дві тисячі, - сказав, не моргнувши оком Микола. - Але що це ми завели таку балачку; хіба можна приватний дім міняти на жеківську квартиру?

- Я це влаштую, - коротко сказав Іван. - В крайньому разі можна й цю хату відписати в ЖЕК.

- А чого це вам сюди так хочеться? - спитала Катря, хитро заскаливши око.

Це було цікаво й Миколі, і він аж вперед подався, щоб почути відповідь.

- Бачите, люди, - сказав, легко всміхаючись, Іван. - Кіт, коли вмирає, чи пес намагаються покинути домівку, а людина навпаки. Особливо та людина, якій випало в житті немало помитарювати…

- А ми вже думали: ви тут скарб закопали, -