Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

- Може б, ми подивилися на ту кватирю, - сказала Катря. - Коли хороша кватиря, то й нам було б добре, і йому.

- Це мій дім, а там за ту квартиру щомісяця плати.

- І гроші він обіцяв.

- Які там гроші? - аж почервонів Микола. - Я в тої старої хату задурняк узяв. Знаєш, скільки наша хата тепер стоїть? Двадцять тисяч, о! Та й уклали ми в неї немало: ванну поставили - раз, парове - два, а перекривали, коли твоя мати померла…

- Ти в мене хазяїн, то й вирішуй, - несміливо озвалася Катря.

- Нє, ти подумай: гроші поверну. Тоді ці гроші щось стоїли… А те, що я працював коло цієї хати п’ятнадцять літ?.. Думаєш, чого він хоче? Видере з мене хату за три тисячі, продасть за двадцять, гроші - в кишеню, і шукай вітра в полі! Я цих жуліків добре знаю!..

- Та ж каже: заскучав, - мовила Катря, нетямковито звісивши долішню губу.

- А ти й повірила, - захихотів Микола. - Це все одно, щоб я вернувся в село і почав торгувати в дядька Кіндрата материну розвалюху. Та я туди у віки вічні не повернуся…

- Він же в городі, - сказала Катерина й зазирнула у тарілку з недоїденими огірками й помідорами. - Доїв би ти це, я тарілку вимила б.

- Пальцями? - розчепірив пухку п’ятірню Микола - Забрала ложку, а тепер доїж.

Катря подибцяла в сіни й винесла звідти ложку. Микола швидко виїв огірки з помідорами, тоді приклав миску до рота і з присьорбом випив сік з олією.

- На! - тицьнув порожню тарілку. - Він думає, що на дурного напав. Чорта лисого мене окрутить…

- А може, він десь там по тюрмах шлявся, - несміливо озвалася Катря. - Не схочеш, то ще й лиха собі напитаєш. Хата ж його…

Микола ніс руку, щоб витерти масні губи, жінчине слово заскочило його зненацька, і руки до вуст він не доніс.

- Моя це хата, а не його! - рявкнув він. - А його та квартира, що під носа мені тиче… Я на нього в міліцію заявлю!

- Але він нічого поганого не зробив. Хоче міняться… Скільки кімнат у тій його кватирі?

- Чи він сказав? Мабуть, така квартира, як я парубок… Я тут у себе вдома і самогоночку можу вигнать, і під горіхом полежать.

- Самогон ти вже не будеш гнать, - твердо сказала Катерина - Забув, що лікар сказав?

- Ну, нехай, я больний. А як больний, то мені під горіхом не можна полежать?

- Та лежи собі на здоров’я…

Але сьогодні йому було не до лежання. Сьогодні цілий день йому перекумельгнувся з ніг на голову. Сьогодні в нього якесь чортзна-що, а не вихідний. Робочому чоловіку оно спочити тра, а тут якісь малахольні шляються. Якісь підозрілі типи туляються: ножа під ребро нахваляються всунути. Бо коли й справді він десь по тюрмах валявся, чи довго це йому? Чи тяжко ножаку всунути якомусь там Миколі, що йому зараз важко і з-за столу вилізти. Близьких сусідів нема, рука в нього широка, як решето, - затулить тим решетом рота і випустить Миколі з живота кишки, вони, ці урки, мстиві! А тоді ні городської квартири, ні трьох тисяч… Микола здригнувся. Здалося йому, що з-під столу висовується довгий іржавий ніж і скобоче йому там, де починаються ребра. Катря мила в сінях тарілку з-під кришених огірків та помідорів, а він уже починав сердитися, що покинула його самого.

- Иди-но сюди! - гукнув сердито.

Катря стала на порозі з віхтем у руці.

- Чого це ти сказала, що він по тюрмах бував?

- Хіба я знаю? Видать, раніше не міг сюди приїхати, а чого? Чого це стара продала задурно хату і до нього подалась? А коли він уже там прижився, то чого було повертатися? Може, з пилітичеських?

Микола стрельнув до жінки поглядом і вперше здивувався з її розумових здатностей.

- Заковириста це штука, - сказав. - Там у тебе кислячку не лишилося? Щось жога почала мене пекти.

Катря безмовно сховалась у сінях і видибала з півлітровою банкою кисляку. Микола протягнув через стіл пухку руку і схопив ту банку міцним зажимом. Ковтав кисляк, аж щось йому йойкало всередині, а коли випив усе, віддувся.

- Чорт! - сказав. - Тут нам з тобою, жінко, треба добре покрутити головою. Щоб не влипнуть!

- Крути, - спокійно озвалася Катря. - На те ти в мене і хазяїн…

Отож «хазяїн» почав крутити головою. Але завжди, коли доводилося йому так чинити, незвичайна сонливість починала охоплювати його, ніби хто в кокон загортав: шовкові нитки, приємна млость, а замість думання - заватілість у мозку. Тоді рот його почав роздиратися так широко, як роздирається, коли хочуть озирнути запалене горло. І може б, і сьогодні все закінчилося тим-таки: він вирішив би, що найпожиточніші думки приходять, коли чоловік не сидить, а лежить, не забуваймо, що під горіхом стояла чудова, нова розкладачка, ясно біліла подушками, а вкривало гостинно відгорнуло подола, ласкаво запрошуючи. Але