Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

індійський раджа. Маленька всміхнулася до нього: половина зубів її була золота, а половина справжня. Він раптом упізнав у ній щось знайоме; не в оцих зубах і не в хустині, пов’язаній, як у індійського раджі, - щось в усміху і в очах, бо обличчя в неї було брунатне, як в того-таки індійського раджі, й густо посічене зморшками.

- Ніна? - спитав він здивовано.

Ніна засміялась, а разом з нею інші четверо.

- Атож, Іване, - сказала вона баском. - Дуже ти загордів, що не пізнаєш давніх знайомих.

Тоді його погляд упав на ту, що ходила з палицею і мала зав’язану бинтами ногу. Вона сиділа, спираючись руками позад себе і дивилася на нього молодими, давно знайомими очима. Здається, він тільки й пізнав, що ці очі, смутні й гарні, незважаючи на те чуже, повне, капшукувате лице.

- І ти тут, Варочко? - сказав він полегшено. - Господи, багаті будете: здаля я вас і не пізнав.

- Зате пізнали здаля ми тебе. Ще від учора тут ходиш, - добродушно сказала Варка. - Чи так уже ми позмінювались?

- Ясне діло, що він загордів, - сказав десь поруч голос Поліни Войцехівської, і він почав шукати очима, хто ж Поліна: ота, що плете вовняну сукню, чи ота круглолиця, повнощока. Круглолиця стояла, а широка, як дуб, лежала, прикривши лице капелюхом, - голос вийшов з-поміж тих, що були долі. Але він не пізнав у тій, що плела вовняну сукню, Поліни Войцехівської - ця була увіч незнайома, хоч і всміхалася до нього, як оті, розпізнані.

- Не впізнаєш? - спитав голос Поліни Войцехівської.

- Пізнаю, Поліночко, - сказав він, ковтаючи гостру спазму. - Хіба можна тебе не впізнати?

- А я думала, що таке з мене стало опудало, і не пізнати! - сказала голосом Поліни Войцехівської та, що плела собі вовняну сукню.

Тоді він подивився на повнолицю й повнощоку, яка й не сідала, бо тяжко їй перегинатися, так щедро була залита товщем.

- Соромно тобі, Іване, не признаватися до своїх давніх приятельок. Пам’ятаєш, коли ми грали в садівника, я все казала, що закохана в тебе?

Щось було і в цьому голосі знайоме. Але ні, він не знав цього голосу. Щось мигнуло і в обличчі давнєколишнє, але він не знав і цього обличчя. Знав, що в час вечірніх молодіжних сходин найчастіше переглядався й перекидався двозначними фліртовими натяками з Кларою Прищепою, яку прозивали хлопці Жасминовою Панею, - в неї у дворі росли зарості жасмину, і мати Жасминової Пані продавала той жасмин на базарчику біля мосту…

- Жасмин - хорошенький цвіточок, він пахне харашо! - іронічно проказав Іван міщанського віршика своєї пори, і четверо старих розреготалося, навіть ота, котра ховала обличчя під капелюхом. Не сміялася тільки Жасминова Пані, бо чого їй і сміятися, коли це з неї чинили насмішку.

- Ти як був язикатий, такий і залишився, - сказала вона добродушно. - А жасмину нашого вже давно нема!

- І ніхто тебе не називає Жасминовою Панею? - смутно спитав Іван.

- Хіба позаочі! - в тон йому відказала Жасминова Пані.

- Я вчора тут цілий день блукав, - сказав Іван, кидаючи поглядом на ту, що була, як столітній дуб, і все ще прикривала обличчя капелюхом. - І так якось мені сумно зробилось: і вулиця не та, і люди. Ніби між чужих потрапив.

- Бо погано впізнаєш здаля, - сказала з-під капелюха та, що була, ніби столітній дуб.

- Спробуй тебе пізнати, коли обличчя закрила, - мовив Іван.

- А може, я тут зовсім недавно живу? - сказала та, що була, ніби столітній дуб. - Може, я сюди тільки на пляж прийшла і загаряю?

- Боїшся, щоб я тебе не впізнав, Клаво? - м’яко сказав Іван.

- Бач, упізнав, - Клава скинула з обличчя капелюха й сіла. Сиве волосся її було скручене в курдульку, а обличчя повне сальних складок. Сині, вицвілі очки пропадали між тих складок, і тихий жаль відчув раптом Іван: вона мала рацію, ця Клава: ніколи і нізащо він її не впізнав би.

- Дивно, - сказав він, присідаючи біля стареньких - Тут зібралася вся жіноча частина нашої юнацької компанії. А хлопці?

- Хлопців нема, Іване, - сказала смутно Жасминова Пані. - Хлопці там, де всі мають бути. Один тільки Сашко Кравчук дибає…

- Сашко Кравчук? - перепитав Іван.

- Але він уже на нас, дівчат, і оком не веде, - сказала Клава. - Ходить по березі, залізяччя визбирує. А ти з якого це неба впав?

- Я добирався сюди, дівчата, п’ять років, - сердешно сказав Іван. - Як ви думаєте, вдасться мені виперти з моєї хати отого когута на сідалі?..

На те посмутніли вони всі п’ятеро і задумалися тяжко, бо, здається, кожен із них подумав: коли когут сів на сідало, то, напевне, не для того, щоб летіти у світ.

7

- Чула? - спитав Микола у жінки, коли та знову вийшла з сіней, тримаючи у руці віхтя. - Це або якийсь бандюга, або малахольний.

- Чого це він малахольний? - спокійно спитала Катерина - Говорив розумно. Певне, з грамотних…

- Знаю я цих грамотних, -