Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер

— Я іноді зустрічаю вашу гарну дружину, єгиптянку, — сказав видавець.

— Я не буду вкупі з Доріон, — сказав Йосиф, — доки напишу книгу.

Реґін глянув здивовано.

— Дивно, — зауважив він. — А дама ж була причиною вашої книги.

— Може, приводом, — відказав Йосиф.

— Коли ви хочете жити у мене, то мій дім у вашому розпорядженні, — сказав видавець.

Йосиф вагався.

— Я хотів би бути сам, — сказав він, — доки писатиму книгу.

— Я гадаю, — сказав Клавдій Реґін, — що цезар віддасть вам будинок, де він раніше жив. Будинок дещо непривітний, його величність завжди був ощадний, ви це знаєте.

Йосиф перебрався в дім. Він був великий, темний, занедбаний. Жив там із одним-єдиним невільником. Він не дбав про себе, їв тільки найнеобхідніше. Не показував жодній людині, що він у Римі. Він ходив вулицями, коли вони були найбезлюдніші, дивився підготування до тріумфального походу. Всюди працювали над помостами, трибунами. На стінах, воротах виднілися велетенські портрети Веспасіана, Тита, на биндах навколо них були написи, які славили імператорів і глузували з переможеної Юдеї. На Йосифа видивлялися гігантськи збільшені пики цезаря та принца, пусті, грубі, скривлені, все щире зникло, це були обличчя Педана.

Одного дня між колонадами Марсового поля Йосиф зустрів паланкін сенатора Марулла. Йосиф хотів швидко пройти мимо, але сенатор нагледів його.

— Ви зробили кар’єру, молодий пане, — констатував він. — Ви змінилися. Так, долю роблять голови. — Він розглядав його крізь смарагд, що робить зір гострішим. — Пригадуєте, як я вас інформував про Рим у Великому цирку? Це було п’ять років тому. Я вже тоді бачив, що вас варто інформувати. Ви в належний момент стали на правдивому боці.

Він не відпускав його, узяв його зі собою, розповідав йому. Він пише жарт, що на початку тріумфального тижня має йти в театрі Марцелла. Героєм жарту має бути юдей Сехарія, полонений, засуджений до гладіаторських ігор. Грати його має актор Деметрій Лібан. Полонений Сехарія повинен вмерти у двобої з іншим. Смертельний страх юдея, його просьби, його чекання, що, не зважаючи на все, його помилують, його фехтувальні випади та його нефехтувальні випади, — все це дає привід для дуже багатьох комічних сцен, дотепів, танців, куплетів. Питання тільки про те, який має бути кінець. Було б дуже привабливо знайти двійника Лібана, — тепер якраз дуже багатий вибір, — такого подібного, щоб власна мати не могла його розрізнити від актора, і змусити його виступати за професіонального гладіатора. З другого боку, публіка вже переситилася розпинаннями та смертю юдеїв. Можливо, краще було б помилувати полоненого Сехарію. Його радість із приводу нового життя — зовсім непоганий мотив. А на закінчення він міг би з удячності вийняти із схованки свої скарби та розподілити їх між публікою. Можна, певно, повернути справу так, щоб наприкінці залишити його висіти на хресті, і щоб прийшов хтось і зняв його, — хіба ви самі не робили щось подібне, Йосифе Флавій? — і щоб він кидав у публіку з хреста гроші, ново карбовані монети на честь перемоги.

Йосиф мусив залишитися у сенатора Марулла на вечір, повечеряти з ним. Худий, розумний пан цікавився багатьма подробицями, що стосувалися до походу, випорожнив Йосифа цілком. І він теж міг розповісти Йосифові новини. Вже встановлено, що з трьох представників Юдеї, яких вестимуть у тріумфальному поході, тільки Симона бар-Гіору віддадуть на звичайну під час тріумфу страту. Обох інших, Йоанна з Гісхали та первосвященика Фанію, після тріумфу продадуть як невільників. На них є три претенденти: Муціан, міністр Талас і він сам. Він має підставу гадати, що йому віддадуть перевагу. Дама Ценіс не дешева, але й він не скнара. Кого б йому Йосиф більше порадив, воєначальника чи первосвященика?

Другого дня Йосиф пересилив себе і відвідав актора Деметрія Лібана. Він знайшов його неймовірно постарілим і нервовим.

— А, це ви, — зустрів його актор. — Звісно, ви не могли не прийти. Власне, я на вас уже давно чекав.

Він був сповнений неприязною іронією проти Йосифа. Йосиф помалу зрозумів: цей чоловік приписує собі вину за загин храму. Він привів Йосифа до Поппеї, він по суті домігся помилування трьох, а хіба все лихо почалося не з цього саме помилування? Помилування, едикт про Цезарію, повстання, спалення храму, — це був один ланцюг. А початковою ланкою ланцюга був він. Від нього тоді залежало, чи зіграє він юдея Апеллу чи ні? Ягве поклав в його руку жереб — чи існувати храмові, чи загинути, і його нещасна рука вибрала згубу.

Він підвівся, почав промовляти велике прокляття з п’ятої книги Мойсея. Безумовно, він ніколи не бачив і не чув жодного з пророків, що, справжні та фальшиві, постали за останні десятиліття в Єрусалимі; але це були жести цих пророків, їхні інтонації в його грецьких словах. Актор Лібан не був ставний чоловік, він був правдивіше малий на зріст, але тепер височів, як похмуре дерево. «Уранці казатимеш: коли б уже вечір був! А увечері казатимеш: коли б уже ранок настав! — від страху в серці твоєму». Жахливо виходили темні клятьби із його рота, однотонно, ваговито, збентежено. «І так сталося», — констатував він іноді посеред них, тверезо, але а диким, розпачливим задоволенням.

Йосиф після цієї зустрічі з Деметрієм Лібаном два дні сидів сам у своєму великому, похмурому домі. Третього дня він перейшов мостом Емілія на другий бік Тибру між юдеїв.

Юдеї міста Риму, доки продовжувався похід, усіма способами показували урядові свою лояльність. Вони лояльні піддані ще й тепер, заколотники, зрозуміло, тільки самі винні: але вони не бояться, проте, одверто виявляти свою тугу з приводу руйнування святині. Вони не хочуть також приховувати свою огиду до того, що юдеї помагали при руйнуванні. Йосиф, прийшовши на правий берег, натрапляє тут на страшну ненависть. Всі тут тримають сім кроків відстані від нього. Він іде крізь порожній простір, між мурами зневаги.

Він повертає до дому Кая бар-Цаароне. Президент Агріппінської громади, що давніше хотів віддати йому свою доньку за жінку, стоїть проти нього, додержуючи сім кроків відстані. Обличчя хитрого веселого чоловіка було похмуре, скривлене ворожістю. Кай бар-Цаароне зробився враз дуже подібний до свого батька, древнього буркотливого Аарона. Йосиф бентежно стоїть перед цим замкнутим обличчям.

— Вибачте, — каже він і безпомічно розводить руками. — Це не має ніякої мети.

Він повертається назад. Повз шпалери смертельних ворогів проходить він юдейським кварталом, іде знову через міст Емілія.

На другому березі, коли вже він повернув за ріг і його не видно більше від юдеїв, чує він позаду ходу переслідувача, яку, здається