Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер

Проходила здобич походу, та здобич, про яку люди чули стільки казкового. Люди були звичні, пересичені. Але коли тепер це проходило мимо, золото, срібло, слонова кістка, не окремі штуки, а цілий потік, тоді люди не могли стриматися. Витягували шиї, видивлялися через плечі передніх, жінки різко скрикували, дивуючись, жадібно. Це текло безконечно, — золото, срібло, благородні матерії, одяг, а потім знову золото, в усіх формах, карбоване, в зливках, вилите в посуд усякого роду. Потім військові знаряддя, зброя, пов’язки з ініціалами Макавеїв, чисті, брудні, напоєні кров’ю, в коробках, у возах, багато тисяч. Польові значки, прапори з гебрейськими літерами, з сирійсько-арамейськими, колись створені для того, щоб підносити серця, а тепер вправно сполучені так, аби потішити пересичених глядачів. Переносні підмостки, що зображували криваві воєнні сцени, іноді гігантські трибуни, чотириповерхові, — глядачі злякано відсахувалися, коли вони пропливали хитаючись, бо боялися, що це може впасти й убити їх. Кораблі, здобуті у бою біля Яффи, біля Магдали. І знову, знову золото. Не було нічого дивного, що ціна золота впала, що вона становила тепер тільки половину довоєнної ціни.

Й от стало тихо, бо йшли урядовці цезаревої скарбниці, в парадній формі, з лавровими вінками, вони супроводили головну частину здобичі. Солдати несли золоті столи для священних хлібів, велетенський семисвічник, 93 святі приряди храму, сувої закону. Високо піднімали їх носії, щоб усі бачили сувої закону Ягве, здобуті великим добрим Юпітером римлян.

А позаду — гротескна музика. Це були інструменти храму, цимбали перших левітів, лункі новорічні баранячі роги, срібні сурми, які кожного п’ятнадцятого року оповіщали, що вся земельна власність повертається до держави. Римляни грали на цих інструментах, пародіюючи, це звучало смішно й по-варварськи. І раптом якомусь дотепникові спала щаслива думка. «Яг, Яг!» — закричав він, як кричить осел. Всі підхопили крик, святі інструменти юдеїв награвали. Лункий регіт прокотився довгими рядами цирку.

Йосиф сидів із кам’яним лицем. Тепер витримати. Всі дивилися на нього. Десять років мусили вчитися священики, доки ставали достойними грати в ці неприступні інструменти. Тримай своє лице спокійним, Йосифе, ти тут — Ізраїль. Твій гнів виливається над народами.

Тепер ішла жива частина здобичі, полонені. З величезного числа вибрали сімсот, одягли їх у барвисті святкові убрання, що так контрастували з їхніми похмурими обличчями та з їхніми кайданами. І священики мусили йти серед них із головними уборами й поясами. Зацікавлено, напружено дивилися люди в цирку на своїх переможених ворогів. От проходять вони. Їх добре перед тим годували, щоб вони не мали ніякої причини падати та цим псувати римлянам заслужене видовище. Але після цього їх розішлють як примусових робітників — частину на рудники, на каторгу, до клоак, частину — у великі видовищні установи для гладіаторських ігор і цькування звірами.

Люди в цирку сиділи тепер тихо, вони тільки дивилися. Але от вибухнув повний ненависті скажений крик: «Геп, геп» і «Собаки, собачі сини, смердючі, безбожні». Вони кидали гнилу ріпу, усяке лайно. Вони плювалися, хоч слина не могла досягти до тих, кому вона призначалася. Так ідуть вони закуті, принижені богами, ворожі вожді, які раніше викликали страх, Симон бар-Гіора та Йоанн із Гісхали. Це була велика насолода, це був щасливий день для римлян — бачити, як проходять отак їхні вороги, переможені, гордовиті, які повстали проти угодного богам збільшення імперії.

Вони наділи на Симона корону з кропиви та сухих гілочок і вони причепили йому табличку: «Симон бар-Гіора, цар юдейський». А Йоанна, «воєначальника юдейського», вони всунули в комічний бляшаний панцер. Симон знав, що він, раніше ніж закінчиться похід, буде вбитий. Так зробили римляни з Версінгеторіксом, так само з Югуртою, з багатьма іншими, що мусили вмерти біля підніжжя Капітолію в той час, як переможець приносив жертву своїм богам. Дивно, що Симон бар-Гіора не був тепер таким похмурим чоловіком, яким знали його люди в останні часи, навпаки, він був знову таким сяючим, як у перший час. Спокійно йшов він у своїх кайданах поряд зі закутим у кайдани Йоанном із Гісхали, і вони розмовляли один із одним.

— Гарне небо над цією країною, — сказав Симон, — але яке воно бліде проти неба нашої Галилеї. Це добре, що я маю над собою блакитне небо у цей день, коли йду вмирати.

— Не знаю, куди я йду, — сказав Йоанн, — але вірю, що вони залишать мені життя.

— Це для мене велика втіха, мій Йоанне, — сказав Симон, — що вони залишать тобі життя. Бо ця війна ще не закінчилася. Як це дивно, що я колись мав намір тебе згубити. Хоч як погано це тепер виглядає, але добре було, що ми провадили цю війну. Вона ще не закінчилася, і ті, хто після нас, навчилися з неї. О, мій брате Йоанне, вони мене бичуватимуть і вони приведуть мене до місця, де слина та гнила ріпа їхньої черні влучатимуть у мене, і вони гидотним способом уб’ють мене. Проте добре, що ми провадили цю війну. Тільки шкода мені, що мій труп лежатиме нужденно, непохований.

І позаяк Йоанн із Гісхали мовчав, він сказав через якийсь час:

— Ти знаєш, Йоанне, ми повинні були підкоп прокласти правіше. Тоді ми зруйнували б башту, і що б тоді вони мали робити?

Йоанн із Гісхали був згодливий чоловік, але в тактичних питаннях не знав ніякого жарту і ніяких поступок. Він знав, що правильно зробив із цим підкопом. Але він має жити, а Симон має вмерти, і він присилував себе і сказав:

— Так, мій Симоне, ми повинні були прокласти цей підкоп правіше. Ті, хто після нас, робитимуть це краще.

— Якби ми тільки вчасно об’єдналися, мій Йоанне, — сказав Симон, — ми б упоралися з ними. Я бачив тепер їхнього Тита зблизька. Добрий хлопець, але ніякий полководець.

Йосиф бачив, як обидва підходили, проходили. Вони йшли помалу, він бачив їх досить довго, він бачив сяйво навкруг Симона, як свого часу при зустрічі в храмі. І тепер він не міг уже тримати себе в узді. Хотів задержати голос у горлі, але не міг, голос виривався, це був зойк, розпачливий, пригноблений, страшний, і Йосифів сусід, який тільки що кричав, як і інші: «Собаки, собачі сини!» — урвав посеред слова, злякався, зблід. Йосиф невідривно дивився на обох полонених, боявся, щоб вони не поглянули на нього. Він був сміливий чоловік, відповідав за свої вчинки, але коли вони поглянуть, він помре від сорому та приниження. Його давило, його душило, що він був єдиний юдей, який дивився