Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер

Тит жував свій гнів.

— Ти її з самого початку терпіти не міг.

— Правда, — сказав старий. — Але вона мене теж. Якби йшло так, як їй хотілося, тоді б ми тут не сиділи. Я міг би сказати пару справді добрих дотепів. Але я ковтаю їх. Дама твоя мила, я нічого не маю проти неї. Але я не хочу, щоб вона була в Римі. Повідом їй це. Це було безглуздя, що ти привіз її з собою. Вона може робити що хоче, але з Італії вона повинна зникнути. Скажи їй це.

— І не подумаю, — заявив Тит. — Я хочу зберегти цю жінку.

Веспасіан дивився на свого сина, той мав у очах те божевільне, безумне, чого цезар боявся вже в матері хлопця, Домітіллі. Він поклав йому руку на плече.

— Тобі тридцять, мій сину, — нагадував він. — Не будь малим хлопцем.

— Можу я зробити пропозицію? — втрутився гнучкий Муціан.

Він виступив уперед із палицею за спиною. Тит недовірливо дивився на його рот. Сенатор Муціан тримався як людина похилого віку, але явно було, що він це тільки удає старість, щоб підкреслити своїм виглядом Веспасіанову бадьорість, і імператор, хоч і добре розумів це, все ж таки сприймав зі задоволенням.

— Взаємини між цезарем Титом і принцесою, — говорив Муціан, — збуджують незадоволення. Щодо цього його величність безумовно має рацію. Але тільки тому, що принцеса належить до бунтівливого народу. Ми тут знаємо, що принцеса є одна з цілком лояльних юдейських підданих. Але римський народний глузд не робить ніякої різниці між юдеєм і юдеєм. Треба довести, що принцеса ясно та недвозначно належить до нас. Я гадаю, для того досить, щоб вона була на тріумфі в ложі.

Всі обмірковували зміст цієї пропозиції. Тоді, вважав Веспасіан, його розумний друг заведе юдейку в таку ситуацію, з якої дуже важко знайти вихід. Його пан син не зможе відхилити Муціанову пропозицію. Що повинна Береніка робити? Буде вона на тріумфі над своїми власними людьми, тоді вона стане перед очима римлян смішною. Титові тоді неможливо буде думати про те, щоб з нею одружитися. І Ценіс це враз втямила:

— Коли жінка належить чоловікові, — підтримала вона рішучо, переконливо та банально пропозицію Муціана, — тоді вона повинна мати мужність всюди стояти з ним.

Усі напружено чекали, що скаже Тит. Проти аргументу дами Ценіс він не міг нічого заперечити. «По суті вона правду каже, — думав він. — Коли хтось святкує тріумф, тоді він має право, щоб його подруга, яку він хоче зробити своєю дружиною, дивилася на цей тріумф. Порозумітися з нею щодо цього не буде приємністю. Але це приємніше, ніж відсилати її». Він бурчить ще трохи, що не можна вимагати цього від принцеси. Інші пояснюють, що тоді не можна вимагати від римлян прихильності до принцеси. Він міркував так і так. Вона має свої східні почуття, пустельницькі настрої. З другого боку, вона має розуміння реальності. Через півгодини розмови Тит погоджується: або принцеса буде в цезарській ложі на тріумфі, або вона залишить Італію.

Він просить Береніку до себе. Сподівається, що покінчить справу за перші п’ять хвилин. У передпокої, чекаючи на неї, він вирішує ще раз ставитися до всього якомога легше, як до речі, що сама собою розуміється.

Але от Береніка тут, вона радісна та водночас серйозна, її велика смілива голова схиляється довірливо до нього, її тьмяний голос говорить до нього, і йому враз здається його намір неможливим. Як повинен він поставити цій жінці таку незграбну вимогу? Він набирається смілого духу, не треба тільки довго готуватися, він повинен зважитися враз; це так, як затримують довго дихання, щоб рішуче кинутися в дуже холодну воду.

— Тріумф, — каже він, і його голос виходить розмірно вільно, він не повинен відкашлюватися, — тріумф остаточно тепер призначено через десять днів. Я побачу тебе в ложі, Нікіон?

Це, власне, пройшло досить гладенько, він тільки говорив перед собою, не дивлячись на неї, і тепер її не бачить.

Береніка блідне. Це добре, що вона сидить, бо інакше вона впала б. Цей чоловік зрубав гай біля Текоа, потім узяв її силою, потім допустив, що храм згорів. І вона, вона тоді не казала «ні», вона завжди казала «так», вона все проковтнула, вона не пішла від цього чоловіка, вона терпіла його широке мужицьке лице, його брутальність, його дитяче примхливу жорстокість, його дрібні зуби. Вона вдихала запах крові, запах пожежі, вона відмовилася від пустелі, від голосу свого Бога. І от цей чоловік пропонує їй дивитися з Ложі його тріумф над Ягве. Власне, він діє послідовно, і для римлян це може бути пікантним додатком до його тріумфу, коли вона, макавейська княгиня, коханка переможця, дивитиметься разом із ними. Але вона не дивитиметься. Це можна було б витримати, щоб іти в тріумфальному поході, в кайданах, між полоненими. Але добровільно сидіти в ложі переможця, додавати соусу до його печені, ні, ні.

— Дякую тобі, — каже вона; її голос тихий, але тепер дуже хрипкий. — В день тріумфу я не буду більше в Римі. Я поїду до свого брата.

Він бачить це, бачить, що вразив жінку в серце.

Він не хотів цього. Він не хотів нічого з того, що заподіяв їй. Але завжди він перебирає міри. От і тепер. Його батько штовхнув на це, а він проти того не опирався. Вона з такої легкої, ніжної матерії, а він сам такий твердий і грубий, і завжди дізнається про це занадто пізно. Як міг він вимагати, щоб вона дивилася на цей дурний тріумф? Він сам відмовиться від тріумфу, він захворіє. Він запинається, занадто поспішає. Але він говорить у порожнечу, вона вже вийшла, вона зникла.

Його обличчя перекошується в дикому шаленстві. Зі свого дрібнозубого рота він виригає солдатські прокляття проти жінки, проти її ненатуральної східної манірності. Чому вона не може дивитися на тріумф? Хіба інші, германські княгині, наприклад, не дивилися на тріумфи, у яких вели в кайданах їхніх власних синів, братів, племінників? Він не повинен був датися спантеличити себе, він повинен був поводитися з нею як мужчина. Це не трудно — приписати їй нелояльність, якийсь бунтівничий вчинок, оповістити її полоненою, провести її саму в тріумфальному поході, в кайданах, і потім, до останку принижену, підняти з бруду, м’яко, сильно, з добротою, як личить мужчині. Тоді знатиме вона нарешті своє