Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер
Дорога йшла тепер круто вгору. Текоа лежить на скелі, гола та самотня, а за нею пустеля. Комендант міста вишикував своїх людей для зустрічі полководця. Тит приймає його рапорт. Так оце значить той капітан Валенс, який зрубав гай. Обличчя ні розумне, ні дурне, щире, мужнє. Чоловік одержав наказ щадити гай: він його пощадив. Одержав наказ зрубати гай: він його зрубав. Це прямо дивовижно, що Титові не вдається додержати дане жінці слово.
Він стоїть перед її домом. Він лежить на найвищому шпилі скелі, маленький, занедбаний, збудований свого часу для Макавейських принців, яких посилали в пустелю. Так, звідси дивляться прямо в пустелю. Береніка все-таки пішла в пустелю.
З’являється якийсь хлопчина з дому, поганенько вдягнений, без лівреї. Тит посилає його сказати принцесі, що він тут. Він не повідомив її наперед, що прибуде, можливо, вона зовсім не хоче його бачити. Він чекає, як підсудний чекає на суддю. Це не тому, що він спалив храм, не тому, що він зробив, стоїть він перед судом, перед судом стоїть його істота, те, що він є. Його обличчя, його поводження є обвинувачення й оборона одночасно. Й от стоїть він, господар над сотнею тисяч прекрасних солдатів і численними військовими знаряддями, чоловік із необмеженими повноваженнями для Сходу, від Александрії до індійського кордону, і його дальше життя залежить від того, скаже йому жінка «так» чи «ні», і він безпомічний, безпорадний, він не може нічого робити, як тільки чекати.
Двері вгорі розчиняються, вона йде. Власне, це само собою зрозуміло, що вона зустрічає з пошаною воєначальника, володаря країни, але для Тита це вже полегшення, що вона стоїть тут угорі, що вона тут. На ній просте вбрання, чотирикутне, з одного куска, як носять тут жінки цієї країни. Вона гарна, вона царствена, вона жінка. Тит стоїть і невідривно дивиться вгору, одержимий, смиренний. Чекає.
Береніка в цей момент знає, що це востаннє вона тримає свою долю в руках. Вона передбачала, що чоловік колись прибуде, але вона не готувалася до того, вона розраховувала, що Бог, її Бог Ягве, в належний момент спрямує її на належні дії. Вона стоїть вгорі на сходах, бачить чоловіка, його жадобу, його одержимість, його смиренність. Він раз по раз ламав своє слово, вчинив над нею насильство, і він знову чинитиме насильство над нею. Він має найкращі наміри, але він варвар, син варварів, і це дужче за його наміри. Ніщо не примушує її більше, чоловік усе розірвав, минуле пережито. Вона мусить, вона повинна знову вирішити. Досі вона могла казати, що це заради храму вона пішла до Тита. Тепер вона не має для того ніякого приводу більше, чоловік спалив храм. До кого вона надалі повинна належати: до юдеїв чи до римлян? Це, востаннє, залежить він неї. Куди вона повинна йти? До цього Тита? Чи в Ябне, до Йоханана бен-Заккаї, що хитрим і грандіозним способом знову відбудовує юдейство, таємничіше, духовніше, гнучкіше і проте міцніше, як досі? Чи вона повинна піти до свого брата і провадити життя великої дами, сповнене діловитою пустотою? Чи повинна піти в пустелю, чекаючи, може, почує голос?
Вона дивиться й дивиться на чоловіка. Вона чує від нього запах крові, вона чує жахливе «Геп, геп», яке чула в таборі й яке безумовно лунає і в серці цього чоловіка. Буде краще, коли вона повернеться в дім. За домом пустеля, там гарно. Вона велить собі вернутися. Але вона не повертається, вона стоїть, ліва нога ще на порозі, а права вже за ним. І от вона підіймає й ліву, затримує її, вона велить собі: назад! Але вона не йде назад. Ще на одну сходинку нижче ставить вона ногу і ще на одну. Вона пропаща. Вона знає це. Вона бере це на себе, хоче бути пропащою. Вона спускається сходами вниз.
Чоловік унизу бачить, як вона йде. Вона спускається вниз, назустріч йому, це дорога, любима хода Береніки, яка йде йому назустріч. Він кидається вперед, вгору сходами. Сяє. Його обличчя зовсім юне, обличчя щасливого хлопчика, благословенного всіма богами. Він простягає назустріч жінці руки долонями до неї, рветься вгору, бурхливо радіє: Нікіон!
Ніч пробув він у маленькому занедбаному будиночку.
Другого дня він іде знову до Єрусалима без міри щасливий. Він зустрічає Йосифа.
— Хіба ти не хотів сімдесят сім полонених, мій Йосифе? — питає він. — Бери їх.
Йосиф, маючи при боці табличку з повноваженням полководця, ішов через передній жіночий двір храму, пристосований як депо для полонених. Його всі ці дні гнобило, що він свою владу визволяти розтратив таким дешевим способом. Тепер він почав знову свої повні надії, повні муки розшуки.
Депом полонених відав усе ще Фронто, підвищений тепер до рангу полковника. Він особисто прийшов проводити Йосифа. Він терпіти не міг юдеїв, але знав, що цьому Йосифові доручено писати книгу про війну, і він хотів у цій книзі виглядати доброю фігурою. Він пояснював, як трудно завідувати таким великим депом. Ярмарок рабів безнадійно застопорився. Скільки треба годувати цю погань, доки вона стане схожа на людей? Вони нужденні, його любі діточки, сама шкіра та кістки, багато з них заражені. Тільки за останній тиждень одинадцять тисяч із них померло. Багато з них самі, зрештою, винні в тому. Наші леґіонери добродушні, схильні пожартувати, вони часто пропонують полоненим свинину зі свого власного пайка. Але, можете повірити, ці люди охочіше подихають, ніж згоджуються їсти свиняче м’ясо.
Полонених, які збройно боролися, Фронто не годує, він їх, звісно, зразу ж велить розпинати. Щодо інших, то він старається знайти їхніх родичів, які могли б заплатити за них викуп. Тих, за кого він не сподівається дістати викуп, він гадає позбутися за півроку, через пару влаштованих на широку ногу аукціонів. Полонених, які майже не мають продажної ціни, старих, слабосилих чоловіків, старих жінок, коли вони не знають якогось особливого майстерства, він збуде, як матеріал для цькування звірами та гладіаторських ігор.
Помалу, небалакуче, ішов Йосиф поряд із ретельним полковником Фронто. Полонені носили свої таблички з іменами та короткими характеристиками, вони сиділи або лежали тісно скручені, серед смороду, на спеці, вони вже тиждень мали смерть перед очима, вони до останнього зазнали надії та
