Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер
— Погляньте на мене, — сказав він солдатам. — Коли б я справді належав до обложених, то хіба б я не був худіший?
Це їх переконало, вони дозволили йому йти.
Йосиф шукав принца. Він знайшов його у поганому настрої. Термін, який собі дав принц, минув. Єрусалим упав, завтра, найпізніше післязавтра, він поїде до Текоа. Розмова з жінкою не буде приємна.
Йосиф скромно просив про писане розпорядження, щоб він міг дістати тих сімдесят осіб, волю яких принц обіцяв йому. Тит неохоче писав розпорядження. Пишучи, він кинув Йосифові через плече:
— Чому, власне, ви ніколи не просили в мене дозволу викликати сюди вашу Доріон?
Йосиф мовчав якусь мить, здивований.
— Я боявся, — сказав він потім, — що Доріон заважатиме мені пережити ваш, принце Тит, похід так, щоб я потім міг його описати.
Тит сказав буркотливо:
— Ви, юдеї, огидно послідовні.
Йосифа влучило це слово. Він мав намір просити більше, ніж сімдесят людей. Побачивши принца, він відмовився був від цього наміру. Тепер раптом здалося йому: все залежить від того, щоб принц поставив йому більше людських життів. Обережно, дуже покірно він просив:
— Не пишіть сімдесят, цезаре Тит, пишіть: сто.
— І не подумаю, — сказав принц. Він мав дуже сердитий вигляд, його голос звучав гірше, грубіше, ніж голос його батька. — Сьогодні я не погодився б і на сімдесят, — сказав він.
Ніколи раніше Йосиф не насмілився б просити далі. Але його непокоїло. Він мусив наполягати. Він буде назавжди відкинений, коли тепер не наполягатиме.
— Дайте мені сімдесят сім, цезар Тит, — просив він.
— Мовчи, — сказав Тит. — Мене бере охота і ці сімдесят не дати тобі.
Йосиф узяв табличку, подякував, сказав дати собі для супроводу солдатів, знову пішов до міста.
Із життєдайною табличкою при поясі пробирався він вулицями. Вони були сповнені вбивством. Кого повинен він рятувати? Він мав мало надій побачити живими свого батька, свого брата. Він мав друзів в Єрусалимі, також жінок, які були йому приємні, але він знав, що не заради них розм’якшилося тоді, біля яру з трупами, серце Тита. І не заради цих просив він із сміливою настійливістю Тита тепер. Це добро та велика заслуга — рятувати людей від смерті, але що таке були його жалюгідні сімдесят перед тими сотнями тисяч, які тут вмирали? І тим часом, як він не хотів ще сприймати, коли він ще всіма силами поривався в незнання, з глибини його свідомості підіймалося одне певне лице.
Це воно, це його він шукав.
Він шукав. Він мусив знайти. Він не мав часу, не смів облишити, були ж тут сотні тисяч, а він мусив знайти одного. Ішлося не про сімдесят будь-яких, ішлося про певного. Але навкруг було вбивство, а він мав життєдайну табличку при поясі та серце, що колотилося в грудях. Він повинен був проходити мимо, мав своє завдання, мусив знайти це певне обличчя. Але коли бачиш, як убивають людей, і маєш змогу сказати: «Живи», тоді важко, дуже важко пройти мимо, розсудливо, чекаючи певного лиця, мовчки. І Йосиф не проходив мимо, він казав: «Живи», вказував на цього, бо його страх зворушував, на того, бо він був молодий, на цього знову, бо його обличчя йому подобалося. І він казав: «Живи», сказав уп’яте, вдесяте, удвадцяте. Потім він знову зібрав усю свою розсудливість, він мав своє завдання, примушував себе, він проходив повз людей, які вмирали через те, що він пройшов повз них, але він не міг це довго витримати, і знову сказав першому ж: «Живи», потім ще одному, багатьом. Коли він звелів буркотливим солдатам, які неохоче слухалися наказу, відпустити п’ятдесятого, то знову подумав про своє завдання і спинився. Він не смів виявляти такий дешевий жаль; бо інакше стоятиме з пустими руками, коли знайде певного, того, кого хотів знайти.
Він утік від самого себе, в синагогу александрійських пілігримів. Він дістане тепер сімдесят сувоїв Святого Письма, які Тит дав йому. Плюндрувальники вже побували в синагозі. Вони вирвали святі книги з кіота, пограбували їхні коштовні, вишиті покрови. Благородні сувої, вкриті чудовими знаками, валялися тут пошарпані, замазані кров’ю, розтоптані черевиками солдатів. Йосиф незграбно нахилився, обережно підняв із бруду та крові один зганьблений пергамент. З нього щось вирізали, в двох місцях. Йосиф стежив за лініями вирізу, вони показували форму людської ноги. Він зрозумів, солдати не могли зробити з сувоєм нічого кращого, як вирізати з нього устілки для своїх черевиків. Механічно він відновив у пам’яті перше з вирізаних місць: «Не пригноблюй іноземців у своїй країні і не поводься з ними суворо; бо ти був іноземцем у країні єгиптян».
Помалу збирав Йосиф пошарпані сувої, підіймав їх угору, обережно, прикладав їх із побожною пошаною до лоба, до рота, як велить звичай, цілував їх. Він не міг довірити їх римським рукам. Вийшов на вулицю, щоб знайти людей, які принесуть йому коштовні сувої до його намету. І побачив, як проходив повз нього похід, у напрямі до Оливної гори, це були, далебі, полонені, яких схопили зі зброєю в руках, їх побили бичами, на розсічені бичами потилиці поклали їм поперечні балки, прив’язавши до них розпростерті руки. Так несли вони тепер самі до місця страти дерево, на якому мали вмерти. Йосиф бачив погаслі, скривлені обличчя. Він забув про своє завдання. Він звелів спинитися, показав капітанові, який супроводив цю групу, свою табличку. Ще було двадцять життів, якими він міг розпоряджатися, а полонених було двадцять три. У двадцятьох із них знову забрали поперечні балки, вони дивилися безтямно, вони були напівмертві від бичування, вони не знали, що сталося з ними. Замість поперечних балок дістали вони тепер сувої Письма, і замість Оливної гори йшли в римський табір до Йосифового намету. Це була дивовижна процесія, з якої бурхливо сміялися солдати, коли Йосиф ішов через місто зі своїм золотим письмовим приладом на поясі, несучи в кожній руці по сувою Письма, ніжно, так наче ніс маленьких дітей, а за ним ішли, хитаючись, посічені бичами юдеї, що несли за ним інші сувої.
Дорогу до Вифлиєма Тит проїхав дуже швидко, а між
