Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер

У відділі, крізь який вони тепер ішли, були виділені для цькування звірами та гладіаторських ігор.

— Докторе Йосифе, — крикнув йому один жалібно і зраділо; це був старий чоловік, розпатланий, скуйовджений, із сірим обличчям. Йосиф шукав у своїй пам’яті і не впізнавав його.

— Я склодув Алексій, — сказав чоловік.

Як, цей чоловік хоче бути розумним, тямким купцем? Ставним, огрядним Алексієм, не старішим за нього самого?

— Я бачився з вами востаннє на ярмарку в Цезарії, докторе Йосифе, — нагадував йому чоловік. — Ми говорили, що той, хто визнає глузд, має терпіти.

Йосиф повернувся до Фронто:

— Я гадаю, цей чоловік ніколи не належав до заколотників.

— Його передала мені слідча комісія, — знизав плечима Фронто.

— Римське судочинство непогане, — втрутився Алексій скромно, з невеличкою усмішкою, — але тут воно провадиться тим часом трохи сумарно.

— Чолов’яга не лихий, — усміхнувся Фронто, — але до чого б ми дійшли, якби ми перевіряли всі вироки? Це проти настанови. «Краще несправедливість, ніж помилка проти порядку», — говорилося в наказі воєначальника, коли він передавав мені депо.

— Не клопочіться мною, докторе Йосифе, — сказав покірливо Алексій. — Я так укритий нещастям, що ніяка найясніша воля не витримає.

— Я прошу цього чоловіка, — сказав Йосиф і простяг свою табличку.

— Коли хочете, — сказав ввічливо полковник Фронто. — Тепер ви маєте ще шість штук, — констатував він і зробив на табличці свою позначку.

Йосиф провів склодува Алексія у свій намет. Він із ніжністю дбав про виснаженого, сумного чоловіка. Алексій розповів, як він при вступі римлян потяг свого батька в підземелля, щоб урятувати його й себе. Старий Нахум упирався. Якщо він загине в домі у Провулку мироробів, тоді є невеличка надія, що хтось його знайде та поховає. А як помре він у підземеллі, тоді лишиться він там непохований, не буде над ним землі, і його обличчя при воскресінні загубиться. Зрештою він, умовляючи та силуючи, провів старого в підземелля, їхній факел скоро погас, і вони загубили один одного. Його самого через якийсь час вистежили два солдати. Вони, лоскочучи його мечами, випитували його, де він сховав своє добро, і він мусив показати їм якусь дещицю. Гадаючи, що він має багато більше, вони залишили його при собі і не послали в депо. Обидва були веселі, уважливі хлопці, і насамперед із двома солдатами можна говорити, а з депо, з римською армією говорити не можна. Він мусив розповідати їм жарти. Коли жарти їм не подобалися, тоді вони прив’язували його за руки та ноги до деревини, животом униз, і розгойдували. Це було неприємно. Але зазвичай його жарти їм подобалися. Обидва солдати не були з найгірших, можна було їх терпіти. Більше, ніж тиждень тягали вони його з собою, змушували показувати іншим різні кунсштюки, розповідати свої жарти. Юдейський акцент його латині забавляв їхніх товаришів. Вони прийшли нарешті до думки, що він схильний бути швейцаром, і хотіли тримати його при собі доти, доки зможуть продати його як швейцара. Це було непогано. Це було краще, ніж закінчити свої дні десь на єгипетському руднику або сирійській арені. Але потім обидва його хазяїни спустилися вдруге в підземелля, не повернулися більше звідти, а їхні товариші по намету передали його в депо.

— Все це сталося зі мною, — міркував Алексій, — через те, що я не слухався розуму. Якби я свого часу виїхав із Єрусалима, тоді мав би принаймні дружину та дітей, але я хотів мати все, я хотів мати батька та брата. Я загордився.

Він просив Йосифа, щоб той дозволив подарувати йому муринову вазу. Так, цей розумний Алексій завжди ще має резерви. Він багато врятував, казав він гірко, тільки найважливішого врятувати не зміг. Його батько Нахум, де він? Його дружина Ханна, його діти, його гідний любові, запальний, безумний брат Ефраїм, де вони? Він сам, Алексій, вистраждав стільки, що це над людську силу. Він вироблятиме скляний посуд та інші гарні речі. Але він не має милості та благословення від бога, він ніколи не наважиться знову народити для цього світу дитину.

Другого дня Йосиф знову йшов через депо полонених. Він мав тепер тільки шість людських життів у руці, він не міг їх віддати, доки не знайде одного, певного. Але як повинен він серед мільйона вбитих, полонених, нещасних, знайти свого єдиного? Це однаково, що шукати єдину рибину в морі.

Коли Йосиф прийшов знову й третього дня, полковник Фронто почав із нього сміятися. Його радує, сказав він, що Йосиф показує до свого товару більше інтересу, ніж буд-який торговець невільниками.

Йосиф не турбувався тим. Він шукав і увесь цей день. Марно.

Пізно увечері він довідався, що в результаті наскоку в підземелля приведено звідти вісімсот полонених, яких полковник Фронто негайно велів розіп’ясти. Йосиф ліг уже спати, він був втомлений і виснажений. Проте зібрався в дорогу.

Була глибока ніч, коли він прийшов на Оливну гору, де відбувалися страти. Густо стояли тут хрести, багато сотень. Де давніше були оливкові тераси, магазин братів Ханан, вілли первосвященицької родини Боет, всюди тепер зводилися хрести. Голі, посічені бичами чоловіки висіли на них, скорчені, із скошеними головами, обвислими щелепами, свинцевого кольору повіками. Йосиф і його супутники освітлювали окремі обличчя, вони були жахливо скривлені. Коли світло падало на обличчя, тоді розіп’яті починали говорити. Деякі кляли, більшість бурмотіла своє: «Слухай, Ізраїлю». Йосиф був неймовірно втомлений. Його спокушало сказати: «Зніміть того, зніміть того!» — без вибору, щоб тільки покласти край страшним розшукам. Табличка, що давала йому силу, ставала дедалі важчою. Тільки геть звідси, тільки мати змогу заснути. Досягти числа сімдесят сім, і тоді він позбудеться таблички. У намет, впасти, спати.

І потім він знайшов того, кого шукав. Навколо щік Жовтолицього колосилася заплутана борода. І обличчя не було більше жовте, навпаки, воно було сіре, товстий розпухлий язик висів із розкритого рота. «Зніміть! Негайно зніміть!» — сказав Йосиф, він сказав це дуже тихо, це коштувало великого труду — говорити, це давило його, підступало до горла.

Профоси вагалися. Треба спочатку покликати полковника Фронто. Це тривало болісно довго для йосифового нетерпіння. Йому здавалося, що Жовтолиций помре, поки він тут чекав біля його ніг. Це не повинно було статися. Велика розмова між ним і Юстом не закінчена. Юст не смів померти, доки вона не закінчиться.

Нарешті прийшов Фронто, заспаний, сердитий, у нього був напружений день. Проте ввічливо, як завжди, він слухав Йосифа. Зразу віддав наказ зняти чоловіка та передати його Йосифові.

— Тепер ви маєте ще п’ять штук, — констатував він і зробив