Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
Коли ми зайшли до Славка, він лежав у постелі і щось читав. Побачивши нас, одразу ж відкинув книжку і німо на нас подивився.
— Три роки,— сказала Люда,— в таборах суворого режиму.
— Ну, слава Богу! — сказав Славко.— Думав дадуть більше.
Люда відразу ж пішла готувати каву, бо ми й досі були змерзлі, а я присів біля Славка. Той подивився на мене очима, повними сліз.
— Знаєш, що вони зі мною зробили? — спитав він.
— Знаю,— відказав я.— Не треба тим перейматися.
— Але ж я зганьблений! — сказав Славко.— Як тепер зможу людям у очі дивитися?
— Не будь дитиною, Славку. Хто розумний, зрозуміє, що над тобою вчинили насилля,— сказав я,— а хто дурний, то тому й не треба. Головне, щоб ти був чистий перед власним сумлінням.
— Перед власним сумлінням я чистий,— сказав Славко.
— Оце головне: нікого не продав, і нікого не закопав.
— Але я ніби відрікся від Артура і дядька.
— Як святий Петро,— мовив я.— У нашому житті це не гріх, а необхідність.
— Я так не вважаю. Відрікатися від друзів, щоб врятувати себе — це неморально.
Я подумав про себе, адже також учинив гріх святого Петра.
— Може, й так, а може, й ні. Кожен такі речі має вирішувати для себе сам. І судити себе, а не інших.
— Я себе й суджу,— тихо сказав Славко.— Жити мені не хочеться!
— Тобі себе судити нічого. Ти ж не писав тієї статті.
— Поки Люди нема, я тобі скажу,— прошепотів Славко.— Я її не писав, але підписати погодився. Можеш плюнути мені в лице й піти.
Очі його хворобливо блищали, а вуста тремтіли. Я взяв його руку в свою й міцно стис.
— Не було в мене більше сили витримувати їхньої брутальності. Краще б мене посадили.
— Тоді ти ще більшою мірою мав би витримувати їхню брутальність. Знаєш, що тобі скажу: є один моральний закон — коли людина дає клятву під примусом, така клятва вважається за нечинну. Зрадником називається тільки така людина, яка дає клятву самохітно і щиро, а потім від неї відступає.
— Не знаю, чи є такий закон,— сказав Славко.
— Є,— мовив я.— А коли нема, то мусить бути.
Зайшла з кавою Люда.
— Ми так перемерзли,— сказала вона,— що вирішили щось випити. Та й настрій, мов на похоронах.
— Але в нас нічого нема,— сказав Славко.
— Передбачено,— мовила Люда й витягла з сумки пляшку коньяку.
— Я б з вами теж випив би. Бо й мені не легше.
— Тобі не можна,— залізним голосом сказала Люда.
— Гаразд,— опустив очі Славко.— Випийте ви, а я символічно.
— Символічно можна,— сказала м’якше Люда.
Ми випили, але сьогодні мені трунок не пішов: усе аж трусилося. Тоді я попросив налити коньяку в каву. Пив гарячу суміш, а Люда знову налила собі й випила.
— Вибачте мені, хлопці,— сказала вона, і раптом по її обличчю покотилися сльози. Вона по-дитячому витирала їх обома руками.
— Дати тобі почитати ту статтю? — спитав Славко.