Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
Отаку науку виклав мені батько, коли ми сиділи із ним у моїй кімнаті у той важкий для мене день, як побував я на суді нечестивих. Мати нам не заважала, вона поралася на кухні, і я був вдячний їй за те. Розумів, що батько недаремно саме сьогодні повів мені сокровенні свої думки, бо саме сьогодні душа моя була розломлена й пригнічена, бо я сьогодні був злостивий до нечестивих судей, а сам права на суд не мав, хоч добре відав і розумів нечестивість того суду, якого сьогодні бачив. Так, не в моїй волі було судити той суд, через це я й страждав, а суд той, як і підсудного, треба було щиродушно пожаліти: суд через те, що темний був і не відав — творив він зло, а коли б і відав, то безсилий був не творити зла, перебуваючи у владі диявола, а підсудного за те, що мусив безневинно постраждати. Батько мій сказав у той вечір й інше: ті, що невинно страждають, наближаються до Бога, а кати їхні від нього віддаляються — оце і є суд праведного. Вищий же суд не у волі ні тих, що судять, ані тих, яких судять,— на нього прийде час, якого ми не побачимо.
Епізод сьомий. Мандрівка у пітьмуАртур потрапив у концтабір Явас недалеко станції Потьма в Мордовії, туди ж потрапила й решта арештованих, за винятком Степана Вітличного і ще кількох, яких звільнили. Артур мав право писати тільки два листи в місяць; першого він написав Ларисі, в який уклав листи до батьків і невеличку цидулку до мене, яку Лариса мені переслала. У ній була подяка за те, що я приїхав на суд,— йому було приємно мене побачити,— і прохання, коли в мене є змога, надсилати йому книжки, бо він тут хоче взятися за грунтовну самоосвіту. Раніше він, писав Артур, мало надавав цьому значення і розуміє, наскільки відстав від нас із Славком, але тепер це добре тямить.
Я відразу ж купив йому кілька цікавих новинок і відіслав, Артур-бо справді раніше читав самий тільки сам-видав, а серйозну літературу відсував, як замудру для себе. Розумів, чому Артур з цим проханням звернувся саме до мене, а не до Славка: Славко був виключений із інституту і мав тепер жити на крихітну пенсію, а я все-таки мав зарплату, Лариса ж розбиралася в літературі мало. До речі, вона зробила до листа приписку, в якій сповістила, що в концтаборі страждають від нестачі вітамінів, отож я купив кілька номерів “Всесвіту”, який був тоді великого формату, скрутив бубликом, а в дірку запхнув часнику. Часник і книги Артурові дійшли, але коли я цю операцію повторив, то журнали йому передали, а часник вилучили, і він у черговій цидулі просив мене нічого в журнали не вкладати, бо вилучатимуть і самі журнали, а йому було б з того жаль.
Тимчасово я відвідав Степана Вітличного, який сильно в тюрмі схуд, але був так само спокійний і бадьорий — через розмову записками він сповістив мені, що його випустили після обіцянки не займатися більше антирадянською діяльністю, а взагалі, через те, що в нього таки нічого не знайшли, хоч паперу забрали достатньо. “Тепер треба допомагати тим, кого посадили”,— написав Вітличний. Допомагати можна було книгами, бо посилок не приймали; їхня метода перевиховання — бити на шлунок, тобто тримати в’язнів у напівголодному стані. Згодом, після встановлення зв’язку з ув’язненими, тобто коли з ними побачилися рідні, Степан Вітличний сповістив мені, що в’язням можна допомагати ще в один спосіб: у них існує своєрідний “чорний ринок”, але для цього треба грошей. Гроші можна вкладати у розщеплену палітурку — Степан Вітличний показав мені, як це треба робити, а називалася ця операція “фантастика”. Отже, в листі сповіщалося, що книжка — фантастична або ж читається, як фантастична. Я зробив таку операцію, вклавши в палітурку десять карбованців, і Артур через Ларису сповістив, що фантастичну книжку він прочитав із великим задоволенням, тобто гроші дістав. Згодом прийшов від Лариси лист, в якому вона рішуче заявляла, що хоче конче поїхати відвідати Артура, хоч і сумнівається, що її до нього можуть пустити, це в царських тюрмах наречених до в’язнів пускали, а в теперішніх — навряд, і просила