Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

воюючи нещадно із правдою про себе, бо вона для неї й справді руйнівна. Бо неправдою світ пройдеш, назад не вернешся. Бо неправдою і злом можна жити тільки короткий час, хоч яке б управне було суспільство в одурманенні людей. Хочеш — не хочеш, а десь з’явиться гончар Теренцій і заспіває свою легковажну, висміювальну пісеньку. Гончаря Теренція знайдуть і вб’ють, але пісеньку його вбити не зможуть. Бо зло хоч і могутнє, але не всесильне...

Щось таке думав я, спускаючись Чуднівською вулицею, але спокою душевного не мав, бо відчуття вини мене не покидало. Не покидало мене й видиво Артура на підсудній лаві, остриженого наголо й вимореного. Не покидало його тихе “Так!”, коли запитали, чи визнає він себе винним. Холод у душі моїй розростався, кублився, перетворювався в крижану кулю, тож коли я відчинив хвіртку свою, визнав і сам свою вину, оте сказане тихим голосом: “Так!” Розумів Славковий розпач: розумів Артурове: “Так”; розумів понурену Ларису, коли покинула мене й пішла під охорону батька; розумів, що вона ніколи зі свого дому не втече і не приїде до мене, щоб урятувати й себе, й мене від стандартазіційного лікування; розумів, що суд нечестивих сьогодні відбувся не тільки над Артуром, але й над нами всіма, бо прийшов день і приніс сокири, як писалося в одному із віршів Гарсія Лорки. Було нас троє, а тепер двоє! Я зирнув на небо й побачив, що там волочаться срібні крила хмар, і мені на очі викотилися сльози. Я зупинився на дворі й намагався оволодіти своїми почуттями, бо зараз маю переступити батьківського порога, а батьківського порога треба переступати з ясним обличчям і мирною усмішкою на вустах.

Але для того, щоб учинити це, треба мати більше сили, ніж мав. Зайшов у дім і побачив батька й матір, які зустріли мене занепокоєними поглядами. Я роздягся і десь таким же голосом, яким оповідала мені Люда про Славка, розповів коротко головні новини: про те, що суд відбувся і який винесли вирок. Мати пішла на кухню, не промовивши й слова, розігрівати обід, а я рушив у свою кімнатку. Перше, що впало у вічі: книжки на полицях були розставлені не так, як їх розставляв я, а на столі в мене лежав другий примірник написаного під копірку олівцем прокотолу обшуку. Я пробіг його очима. Крім Славкових листів, забрано було деякі листи до батьків і мої юнацькі щоденникові нотатки, яких я не донищив. Для чого вони їм були потрібні, невідомо, бо там були лише сентиментальні виливи закоханого юного дурника. Я пошкодував, що не знищив раніше і їх, бо навіщо брудним очам читати виливи мого серця? Сів за стола й завмер, дивлячись у заморожене вікно і пильно розглядаючи узори та химерне крижане листя на ньому — мені не хотілося зараз ані рухатися, ані будь з ким говорити. Ніби впав у якусь часову яму і побачив юнака, який іде польовою дорогою у драбинчастому возі й поганяє коней. У нього тонке, розумне обличчя, а одежа, як на селянині. Попереду замайорів гайок, і я плеснув віжками коней. Зрештою, вони самі відчули домівку й наддали ходи. І ось я в’їжджаю у ворота хутора, які відчинила молода вагітна жінка. Зіскочив із воза й почав розпрягати коней.

— Що ж ви виїздили? — спитала жінка.

— Частину землі треба буде продати, щоб погасити борг,— сказав я.— І змушений був згодитися продати на вируб ліс.

— Наш ліс? — зойкнула жінка.— А що ж лишиться нам?

— Прийде час, коли малопомісне дворянство, як ми з вами, Меланіє Петрівно, загине,— сказав я.— Житимемо з праці рук своїх.

— Витримаєте селянську працю? — спитала з жахом жінка.

— Мушу витримати,— сказав я.— Інший шлях: переїхати до міста й піти на службу.

— Може, це кращий вихід?

— Ні! Бо я вирішив од світу відійти. Людині багато не треба, щоб себе прогодувати.

— А родину?

— Порівняно з селянами ми заможні,— сказав я.— Що ж, треба згодитися, що ми вже не пани, а люди. Згоджуєтеся, моя мила Меланіє Петрівно, на такий уділ?

— Боюся цього,— сказала жінка.— Боюся опроститися й поринути тільки у хатні турботи. Ми ж освічені люди, і в нас є вищі потреби.

— Тоді я пропоную вам, моя люба, переїхати тимчасово до батьків, а я тут залишуся сам. Спробую викрутитися з батьківських боргів і стати на ноги.

— Я не покину вас,— мовила твердо жінка.— Маю надію, що ми не зубожіємо до рівня селян, хоч, по-моєму, служба — це ліпший вихід. Скільки дворян нині перебуває на службі!

— Перебувати на службі — це значить служити державі, яку я ненавиджу. Бажаю бути вільною людиною, хоч і вбогою.

— Жити між людьми і бути вільним од них годі! — сказала жінка.— Треба йти на допустимі компроміси. Щоб честь залишалася і сяке-таке становище не тратилося.

— Ні! — сказав я твердо.— Хочу залишитися самим собою.

— У відриві від віку й людей?

— Так,— мовив я.— Щоб не множити в цьому світі зла...

Мою візію раптово було обірвано: мати кликала мене їсти. Я стрепенувся з несподіванки.

— Злякала тебе? — спитала мати.