Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
— Біжи, випий чаю,— сказав я, і Люда пішла, майже побігла — вже ледве не цокотіла зубами.
— Боюся, що ми тут простоїмо цілий день,— мовив я.
— Простоїмо,— героїчно сказала Лариса.
— Що в Артура знайшли, не знаєш?
— Він мені не довіряв. Як і ти. Вважав за дурочку і що дівчатам секретів довіряти не можна.
— Бо це часто й справді так.
— Нічого ви не розумієте. Через це вас і кидають у піч, бо не довіряєте жінкам.
— Може, маєш рацію, Ларисо,— сказав я примирливо.
Стояли на морозі й переминалися з ноги на ногу. Дочекалися Люди, була так само синя, але вуста її вже не тремтіли.
Саме в цей час виглянув із дверей Артурів батько і сповістив, що зараз будуть зачитувати вирока і що ми можемо зайти. Ми кинулись у приміщення, двері суду були відчинені, і ми вільно туди зайшли. І тут я побачив Артура з постриженою під машинку головою — нагадав мені шкільні часи, коли ми мусили стригтися під машинку. Виглядав жалюгідно — якийсь вихудлий і виморений.
Ми вислухали виступ прокурора, він говорив, яке у нас щасливе життя, скільки в нас шкіл і бібліотек, як розцвітає культура і які великі досягнення нашої держави в космосі і взагалі скрізь. Артур від заключного слова відмовився, а на запитання, чи визнає себе винним, сказав: “Так!” Це мене здивувало. Виступив адвокат і говорив щось про молодість засудженого і про те, що він покаявся. Потім був вирок: три роки таборів суворого режиму.
Коли ми виходили, я зустрівся із членом суду, на вигляд відставником.
— Совість вас не мучить? — спитав.
— Нєт! — жорстко рявкнув відставник, показуючи золоті зуби.
Лариса смикнула мене за руку й потягла геть, вона була заплакана.
І тут сталася несподіванка: біля суду стояв її батько, чи, як я його називав, діккенсівський тип. Обличчя в нього стривожене, сам він також змерз, бо був аж синій.
— Ну що? — спитав він у Лариси.
— Три роки,— відповіла вона.
Ларисин батько зітхнув і понурився. Тоді звів очі.
— Підеш зі мною додому? — спитав.
Лариса кивнула, попрощалася зі мною, і вони пішли. Я опинився сам, і саме в цей час підійшла до мене Аллочка.
— Це ти мав би сидіти на тій лаві,— сказала вона з ненавистю.— Викрутився, зараза! Будь ти проклятий!
Її губи затремтіли, а за мить гордо йшла геть, наздоганяючи батьків. Я остовпів.
Вийшла заплакана Люда.
— Коли зручніше зайти до Славка? — спитав я, все ще не можучи отямитися від того, що проти себе почув.
— Зараз пішли,— мовила Люда.— Нап’ємося кави чи чогось гарячішого. Ніколи не пила, а зараз хочу... Щоб вони поздихали!
Я теж кипів від обурення: з-за того, що відбулося, і з-за того, що проти мене сказала Аллочка. Можна все говорити, але таке! Ні, я на такі слова не заслуговував.
Люда заскочила до магазину, а я лишився курити. Вогник сигарети аж шкварчав у вустах. Плюнув недопалком і закурив цигарку нову. Усе в мені тремтіло.
— Знаєш, що мені сказала Аллочка,— мовив я, коли Люда знову підійшла до мене.— Що це я мав сидіти на лаві підсудних, а не Артур.
— Не зважай! — м’яко сказала Люда.— В неї горе, й вона несамовита!
І тут ми побачили прокурора. Виявляється, він був кривий на ногу і сильно кульгав, а може, мав протеза. Прокурор ішов повз нас.
— Щоб тобі й другу ногу викрутило! — сказав тихо, але виразно я і вперше в житті обдав іншу людину хвилею своєї ненависті.
Прокурор злякано на мене зиркнув і пошкандибав швидше. Люда схопила мене за руку й потягла.
— Чи ти здурів? — зашипіла вона.
— Пес! — сказав я люто, але прокурор уже мене не чув, він од мене, зеленого юнака, тікав.
— Вгамуйся! — шепотіла коло мене Люда.— Що це тебе вкусило?
Я весь тремтів. Ніколи в мене не виникало таких негативних ефектів супроти якоїсь людини, навіть супроти тієї набитої дурепи, через яку я змушений був піти зі школи — Соплі Вольфовни.
Люда все ще тримала мене за руку, і я відчував, що таки заспокоююсь. Зрештою, всі ці афекти — марна річ, від них нічого не зміниться. З другого боку, можна пожаліти й тих судейських: скільки ненависті вони викликають у людей своїм праведним, а особливо неправедним судом!