Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
— До речі, багато він розпитував про тебе,— сказала мені Люда,— але більше про його дядька й Артура, вимагаючи, щоб він зізнався, що це вони дали йому матеріал.
— Вимагали сказати, яку ще літературу вони приносили,— мовила Люда,— і чи ти не був кур’єром між Києвом та Житомиром.
“Ну, він політикою не цікавиться,— сказав про тебе Славко,— але ми з ним дружимо”.
Потім у Славка почали вимагати, щоб він виступив із статтею у “Радянській Житомирщині”, де зізнався б, що імперіалістичні розвідки підкупили частину гнилої інтелігенції і за ці гроші та шмат гнилої ковбаси й чечевичної юшки, вони й почали виготовляти підривну літературу й поширювати її, щоб він публічно відрікся від свого дядька, бо той уже раз сидів, але не покаявся і залишився заклятим ворогом радянської влади. Так само, щоб він відрікся від Артура, який використовував їхню дружбу для того, щоб і його штовхнути на кривий шлях; сказав, що через несвідомість і нерозумний інтерес до забороненого піддався на такі провокації, а зараз щиродушно кається і своїх фальшивих друзів засуджує; тільки при тій умові його залишать у спокої, а коли він од того відмовиться, йому перестануть виплачувати пенсію з інвалідності, а з інституту виженуть, а може, й арештують. Зрештою, коли Славко так дуже не хоче чи не може писати таку статтю, то вони напишуть її самі, підписавши її його іменем, і хоче того чи не хоче, а її надрукують, і ніхто ніколи й не здогадається, що він не писав ту статтю сам.
“Коли ви це зробите, мені залишиться одне,— сказав їм Славко,— позбавити себе життя, навіть публічно”.
“І всі подумають, що ти божевільний,— сказав той пес,— а ми вже подбаємо, щоб люди так думали”.
Тоді Славко відмовився з ними розмовляти, а через кілька днів така стаття з’явилася — до речі, це було тільки позавчора.
— Славко щось погане задумав,— сказала Люда,— і з її очей покотилися сльози,— і я ніяк не можу переконати, щоб він нічого не робив із собою, навіть переселилася до нього і весь час тримаю його на очах — ми з його матір’ю чергуємо, бо він зараз так ослаб, що й не встає. Часто плаче й каже, що не хоче жити, бо тепер його зганьблено навіки. Всі знайомі від нього відцуралися й бояться заходити, зрештою, він нікого не хоче бачити, окрім тебе,— Люда подивилася на мене багатозначно.— Ти ж до нього зайдеш? — спитала вона.
— Обов’язково! — відказав я, прочуваючи холодок за плечима: аж до цього тут дійшло.
— Я до нього заходжу,— сказала Лариса, весь цей час вона стояла біля нас мовчки — лице в неї було якесь сіре.
— Артура самого судять чи із Славковим дядьком? — спитав я.
—» Самого,— відповіла Лариса.— На засідання нас не пустили, але на вирок, сказали, пустять. Адвокат говорить, що йому дадуть років три або й п’ять. По тому можна буде подавати на касацію у Верховний суд, але на це надії мало. Сам суд тільки формальність, строк уже наперед визначено.
— Веселі справи,— смутно сказав я.
— А що в тебе? — спитала Люда.
— Був обшук, але нічого не знайшли. Раз викликали на допит, як свідка, але як свідка на процес не запрошували.
— Ну, ти легко відбувся,— сказала Люда.— Про Славка питали?
— Аякже,— відповів я.— Сказав те саме: Славко політикою не цікавився.
Ми стояли під судом довго. Померзли, особливо Лариса, але піти випити чогось гарячого не зважувалися. Інколи підходили до зачинених дверей і прикладали вухо, але нас якийсь чоловік од тих дверей відганяв; зрештою, з-за дверей, оббитих дерматином, усе одно нічого не чутно. В коридорі, принаймні було трохи тепліше, але там стояти не дозволяли. З Артуровими батьками ми не контактували, ті з Аллочкою стояли збоку із глухо замкнутими обличчями.
Люда запропонувала нам із Ларисою заскочити в якусь їдальню й випити чаю, вона постоїть, а коли треба покличе. Ми згодилися: їдальня була неподалік.
— Батьки влаштували мені бучу, коли довідалися, що я йду на суд, але я все одно пішла,— сказала Лариса.— Загрозила їм, що втечу з дому. Я в такому стані, що справді могла б це зробити. Принаймні поїхала б до тебе. Не вигнав би?
— Про що мова! — сказав я, хоч ми обоє знали, що я живу в чоловічому гуртожитку.
Зайшли до їдальні, взяли гарячого чаю й почали грітися.
— Таке в мене враження, ніби світ перекинувся з ніг на голову,— сказала Лариса, обіймаючи склянку долонями.
— По-моєму, він був перекинутий так завжди,— сказав я, гріючи пальці й собі.— Ми тільки цього не помічали.
— Помічали,— серйозно сказала Лариса.— Коли б ні, не було б цього суду, і ми б там не стояли.