Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

посадять, незважаючи на те, що він каліка, бо та стаття має антидержавний характер, хоч ідеться тільки про ненормального, який підпалив бібліотеку. Славко вже морально готувався до арешту, бо співчуття від цих людей не сподівався, він навіть сказав тому типу: “Я готовий! Арештовуйте!” — але кагебіст продовжував до нього ходити й мучити розмовами.

— До речі, багато він розпитував про тебе,— сказала мені Люда,— але більше про його дядька й Артура, вимагаючи, щоб він зізнався, що це вони дали йому матеріал.

— Вимагали сказати, яку ще літературу вони приносили,— мовила Люда,— і чи ти не був кур’єром між Києвом та Житомиром.

“Ну, він політикою не цікавиться,— сказав про тебе Славко,— але ми з ним дружимо”.

Потім у Славка почали вимагати, щоб він виступив із статтею у “Радянській Житомирщині”, де зізнався б, що імперіалістичні розвідки підкупили частину гнилої інтелігенції і за ці гроші та шмат гнилої ковбаси й чечевичної юшки, вони й почали виготовляти підривну літературу й поширювати її, щоб він публічно відрікся від свого дядька, бо той уже раз сидів, але не покаявся і залишився заклятим ворогом радянської влади. Так само, щоб він відрікся від Артура, який використовував їхню дружбу для того, щоб і його штовхнути на кривий шлях; сказав, що через несвідомість і нерозумний інтерес до забороненого піддався на такі провокації, а зараз щиродушно кається і своїх фальшивих друзів засуджує; тільки при тій умові його залишать у спокої, а коли він од того відмовиться, йому перестануть виплачувати пенсію з інвалідності, а з інституту виженуть, а може, й арештують. Зрештою, коли Славко так дуже не хоче чи не може писати таку статтю, то вони напишуть її самі, підписавши її його іменем, і хоче того чи не хоче, а її надрукують, і ніхто ніколи й не здогадається, що він не писав ту статтю сам.

“Коли ви це зробите, мені залишиться одне,— сказав їм Славко,— позбавити себе життя, навіть публічно”.

“І всі подумають, що ти божевільний,— сказав той пес,— а ми вже подбаємо, щоб люди так думали”.

Тоді Славко відмовився з ними розмовляти, а через кілька днів така стаття з’явилася — до речі, це було тільки позавчора.

— Славко щось погане задумав,— сказала Люда,— і з її очей покотилися сльози,— і я ніяк не можу переконати, щоб він нічого не робив із собою, навіть переселилася до нього і весь час тримаю його на очах — ми з його матір’ю чергуємо, бо він зараз так ослаб, що й не встає. Часто плаче й каже, що не хоче жити, бо тепер його зганьблено навіки. Всі знайомі від нього відцуралися й бояться заходити, зрештою, він нікого не хоче бачити, окрім тебе,— Люда подивилася на мене багатозначно.— Ти ж до нього зайдеш? — спитала вона.

— Обов’язково! — відказав я, прочуваючи холодок за плечима: аж до цього тут дійшло.

— Я до нього заходжу,— сказала Лариса, весь цей час вона стояла біля нас мовчки — лице в неї було якесь сіре.

— Артура самого судять чи із Славковим дядьком? — спитав я.

—» Самого,— відповіла Лариса.— На засідання нас не пустили, але на вирок, сказали, пустять. Адвокат говорить, що йому дадуть років три або й п’ять. По тому можна буде подавати на касацію у Верховний суд, але на це надії мало. Сам суд тільки формальність, строк уже наперед визначено.

— Веселі справи,— смутно сказав я.

— А що в тебе? — спитала Люда.

— Був обшук, але нічого не знайшли. Раз викликали на допит, як свідка, але як свідка на процес не запрошували.

— Ну, ти легко відбувся,— сказала Люда.— Про Славка питали?

— Аякже,— відповів я.— Сказав те саме: Славко політикою не цікавився.

Ми стояли під судом довго. Померзли, особливо Лариса, але піти випити чогось гарячого не зважувалися. Інколи підходили до зачинених дверей і прикладали вухо, але нас якийсь чоловік од тих дверей відганяв; зрештою, з-за дверей, оббитих дерматином, усе одно нічого не чутно. В коридорі, принаймні було трохи тепліше, але там стояти не дозволяли. З Артуровими батьками ми не контактували, ті з Аллочкою стояли збоку із глухо замкнутими обличчями.

Люда запропонувала нам із Ларисою заскочити в якусь їдальню й випити чаю, вона постоїть, а коли треба покличе. Ми згодилися: їдальня була неподалік.

— Батьки влаштували мені бучу, коли довідалися, що я йду на суд, але я все одно пішла,— сказала Лариса.— Загрозила їм, що втечу з дому. Я в такому стані, що справді могла б це зробити. Принаймні поїхала б до тебе. Не вигнав би?

— Про що мова! — сказав я, хоч ми обоє знали, що я живу в чоловічому гуртожитку.

Зайшли до їдальні, взяли гарячого чаю й почали грітися.

— Таке в мене враження, ніби світ перекинувся з ніг на голову,— сказала Лариса, обіймаючи склянку долонями.

— По-моєму, він був перекинутий так завжди,— сказав я, гріючи пальці й собі.— Ми тільки цього не помічали.

— Помічали,— серйозно сказала Лариса.— Коли б ні, не було б цього суду, і ми б там не стояли.