На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
— Ну, візьми її, — заохочував Фока.
— А можна? — запитав Савіцький.
— Та треба, такий звичай, швидше.
Савіцький відібрав її у компанії, а Палагночка вже у нього на руках здалека показувала їм язика. Посеред правильних писків і криків викрадали й інших жінок, «на ніби» забираючи їх у кущі. Лише до Марічки ніхто не мав відваги, чи то охоти, а може й хотіли її покарати за все. Тимчасом Фока очевидними труднощами носив навколо столу важку Бомбиху, а Цвилинюк вгинався під вагою Ґєлетихи, котра розглядалася з тверезою нудьгою, поки Цвилинюк то червонів, то бліднув від тягаря. Іванисько викрав власну жінку, а Гарасимко пухкеньку вдову, а от Матарга крутився навколо якоїсь чорнявої жаб’ївки, із тих запашних, але поки він щось вирішив, то Ясьо вже викрав її у нього з-під носа. Марійка увесь час сиділа сама на лавці. Потім з колиби вискочив Нявчук, розкудланий і з рушником на голові. Важко дихаючи і сопучи, він великими лапами потягнувся до Марійки і відразу ж по натовпу пробіг смішок. Марійка глянула на нього холодно, уважно, потім болісно скривилася і закрила очі. Нявчук обносив її повільно навколо столу, коли раптом появився Панцьо, посміхаючись наче від задоволення. Не знаючи, що робити, він взяв делікатно та ніжно пальцями Марічку за постоли і тупцював за Нявчуком, немов допомагаючи тому нести. Регіт і сміх вибухнули в натовпі.
Це довго не тривало, бо війт, що сидів за столом, підвів голову і кахикнув. Відразу ж почали кахикати від людини до людини, викрадання завершилося. Тимчасом війт опустив голову, одні цикали на інших, дивилися на нього, знерухоміли там, де були, чекали. Посеред тиші війт промовив тихо, поважно:
— Храм старовічний і нововічний, пристойний і свобідний, бідний чи багатий — не має значення, бо кожен бідний став багачем, а наш Фока Шумеїв, хоч і молодий, хоч і не жонатий, а ґазда, великий ґазда. А чому?
Війт перервався, підвів голову, непорушна мовчанка зберігалася. Оглянувши всіх і побачивши, що його слухають, продовжив дещо швидше сухим голосом, твердим і терпким:
— Вершечок весни — хочете знати, коли настане вершечок весни? Коли сильний не буде душити слабкого і коли Каїнів не буде ані на волосину, ані на макове зернятко. На весну навіть яструби не нападають, навіть ведмеді не душать, не вбивають, бо зайняті своїм весіллям святкують свої свята. Весна йде світом, тому ми, жаб’ївці, послали до пана цісаря чемне прохання, щоб він забрав від нас зиму. І бачите, що сталось: відчинив ворота для весни, прислав конституцію. Повіяв теплий вітерець. Кожен для себе, кожна ґміна для себе, кожен край для себе, Коломия не буде душити Косова, ані Косів Жабйого, ані Жаб’є вас всіх інших. Ми, жаб’ївці, від’єдналися від держави, від установ, від паперів, але тримаємо побратимство із цісарем. А ви всі робіть так, як вам подобається.
Війт знову розглянувся, не зауважив, аби хто-небудь був зайнятий чимось іншим, аніж слуханням. Говорив далі:
— Я і не твердий і не м’який, з самої лиш твердості чи м’якості нічого не вийде. Тільки лід твердий, тільки сніг зам’який, а дерево ззовні тверде, а всередині сочисте. Весна ані занадто тверда, ані зам’яка. Ви на мене кажете, що я губернатор, але то лиш на сміх, бо губернатор слухає накази і наказує. Я не наказую і не слухаю. Конституція теж ані не наказує, ані не слухає. Конституція стоїть на тому, щоб ви вірили один одному. У нас вірять. І навіть якщо зараз говорять, що ми дурні, то я вам кажу, я, війт великого Жабйого, що за сто літ чи за двісті всі будуть такими дурними. Від початків світ на цьому стоїть, Каїни зійшли на пси і ще зійдуть, а від терпеливого Йова, від мудрого Соломона б’є сонцем. Пан коваль Савіцький з Ясенова давно вже не одного цьому научав. Кому ж ще вірити, як не йому? А все інше порожнє молотіння, сама полова. Не дайте нікому піймати себе на полову, ані панам, ані отаманам, ані установам, ані священикам. Бо той, хто з них найкращий, хто зернистий, той з нами рука в руку. З нами обидва митрополити, один і другий, з нами пан староста Мільбауер зі Станіславова, з нами пан посол Федоровіч, з нами пан Пжибиловський старий, голова, що з будь-якого права вигоду викроїть, і з нами пан наш любий, граф Скарб. До Відня їздив, але побудувався не у Відні, а у нас над Черемошем. На межі Жабйого, перед Громовою скалою напишемо велику таблицю: «Тут починається конституція, тут вірять людині». Це буде зерно для далеких птахів, найкращі з яких злетяться до нас. І з книжок пробиває те саме. Вірте мені, це не абихто, це сам війт Жабйого з-над Черемоша сміливо говорить проти Каїнів. Тут на Рабинці повітря чисте, видно наскрізь. Фальшиве слово паде болотом на голову тому, хто бреше. А слово вірне просто до неба летить весняною пташиною. Тож кажу вам ще й те, що наймудріші книжки сіють власне таке зерно, щоб ми вірили один одному. Мудрий зуміє те, що іншому і не присниться, Йов чи Соломон вірять Богові і людям, багато не говорить, вивчає оком, засвітить на людей і вони вже у нього в кишені. Пригадайте собі пана коваля з Ясенова. Бо є такі, що говорять, що руський цар найкращий, бо православний, а це означає твердий і дуже сильний, а інші, що — француз, бо хоч і трохи м’який, сама делікатність, але голова — не капуста, а я кажу, я — війт Жабйого, що наш цісар найкращий, ані твердий, ані м’який, бо нам довіряє, дає нам великі борги, дає конституцію, а це означає, що дає нам спокій. І каже так, великими буквами пише чорним по білому, золотим по срібному: «Люди, живіть, як самі собі хочете! чи ви божої віри чи людської, людської чи панської, хрещеної чи юдейської, латинської чи уніатської, турецької чи боснійської, мадярської, вірменської, циганської, чи — яка там вам подобається, така й мені подобається. Не переймайтеся своєю
