На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Марічка озвучила куплет голосом чітким, але не надто голоснішим від тихої дитячої колискової, а потім співала приспів значно голосніше, бадьоріше:
Світ — чужиничка, ні брат — ні сестричка,
ніхто не зове,
Нема з ким жити, гнати — тужити
з вами, вітрове!
Скільки разів Марічка повторювали приспів, жінки його підхоплювали і повторювали муркотливо. Марічка співала щораз тихіше, слухачі слухали щораз уважніше, і все голосніше звучав повторюваний усіма присутніми приспів. І так йшла далі пісня про баранчика, схожа на плачі дітей, котрі поклали матір у труну:
Як же було, моя мамко,
Сирітки лишьити,
Кому ж піду виплакати
Кому си жьилити?
А де ж тебе находити
У верхах, в каміню?
А єк тебе вислідити
В росиці — в задвір’ю?
А де ж тебе визирати,
В садочку — в листочку?
А єк тебе пробужати
У темнім гробочку?
Після заспіву Марічка тихо питала баранчика:
Хіба ж тобі, баранчику,
Ніжки відрубати,
Не шукав бис, не бідив бис
Від хати до хати.
Хіба ж тоб, баранчику,
Віколоти очі,
Бис не плакав все до сонця.
Застив в війчній ночі?
Як же тобі загасити
Ту голосну тугу?
Хіба язик випалити,
Звуглити на вугов?
Ще й ти ліпше, баранчику,
Серце викроїти,
Бис не тужив втихомовку,
Шо єс сам на світі.
Щораз ширше коло підхоплювало заспів, аж гать підгукувала:
Світ — чужиничка, ні брат — ні сестричка, ніхто не зове,
Нема з ким жити, гнати — тужити з вами, вітрове!
Закінчився спів, роздалися вигуки на честь Марічки, ще цимбали виколисували звуки, наче з глибини озера, коли Панцьо несподівано закричав:
Світ — чужиничка, ні брат — ні сестричка, ніхто не зове,
Нема з ким жити, гнати — тужити з вами, вітрове.
Слухачі раптово звільнилися, неначе хтось відрубав голову чарам. Гучні вигуки і сміх заглушили Панця, а він намагався перекричати шум:
— Ой, горе мені, що я не пізнав такої жінки, коли був молодий. Навіть мені не приснилася…
Знову сміх, регіт, навіть ричання заглушили Панця, та він верещав понад усіма:
— Тоді я наплював би в лице командуванню, тоді б розбив голову головному паяцові, тоді б я зробив regiment! Жити! Раз зерно у землю, а потім загинути!
Матарга обурився, вибухнув:
— Тьху, щезни, бідо, перед капралом трясся, а на старість став сміливим. Кому б ви голову розбили, може панову капітану?
Панцьо верещав без пам’яті:
— Хочете знати кому? То я скажу: паяцові, seine Majestät[65].
Матарга ричав з розпачу:
— Кінець світу, вогнем з рота плює старигань, світ підпалить, а нас відразу до криміналу.
Вітролом співчутливо прошепотів Панцьові:
— Не годиться.
— Не годиться, — голосно повторила Юстинка, — ви ж не п’яний, ви — слава.
Панцьо рубав, не заїкаючись:
— Я п’яний від зорі, пригадав собі, що паяци в мене вкрали, hoch Majestät! насерматери!
Тоді Фока і Савіцький взяли його попід руки, але Панцьо грубо виривався. Зразу ж і Цвилинюк, що вірив у дружбу з Панцьом, ніжно його переконував:
— Паночку, побратиме, у вас справжня палата, всі мови, і не годиться.
Панцьо раптово зірвався, наче його вдарили під дих, а з його горла, як при приступі епілепсії, вирвався скрегіт. Слова булькотіли у роті, як повітряні бульбашки з уст того, хто тоне, а потім вирвались, як блювотиння, що переривалось стогонами хворого. Він вигукував то понуро, то плаксиво сліди спогадів з різних кран і різних часів, неначе мішечки пам’яті висипалися до одного котелка і ця кипуча саломаха вистрілювала вересками то проклять переслідуваних, то знущаннями і погрозами переслідувачів. Іноді він задихався, а потім знову фуркотів як зламана прялка. Навколо нього ще палахкотів сміх залишками веселості, але потім погас, як випалена свічка. Панцьо кричав:
— Ordnung! zu Befehl! Habt Acht! Halts Maul! Rend! Parancs! Vigyaz! Legy rèsen! Für Gott und Kaiser! Dreck! Garde à vous, merde à vous, merde perdue, смерди-перди в кукурудзу насери — Verbot im Namen seiner Majestät! Vat-en merde, je m`en foue, ègaliè, pelottez, souffletez, calottez, libertè, бенькартè, файданіте, frajdernite, ruez, petez chiez, crachez, crevez! — Бідачинелло, poverello, pouvre chien, szegeny kutya, golan sarac, drac gol, armer Teufel, zum Teufel, a drac! fort! — Purec, gewałt, ben sich, im pejger, epes Utem, puryc a trynk, a sztykełe brojt! — Halts Maul merde! — Puryc pitiè — Halts Maul, anbinden den Scheisskerl, zur Rutengasse Batalion im Laufschritt antreten, marsch! Habt acht, Herr Gott, los! — Puryc baj Gotб mame gewałt — Los! tratatata. Soit! Maus-tot! Hoch Parmregiment! hoch auf seine Majestät mit seiner Fotz! Hurra, auf alle Huren! Hoch General Potz! Насеру матери, kotz![66]
Всі застигли, ані посмішка не здригнулась, лише Цвилинюк, підходячи на пальцях до Панця, ніжно його заспокоював:
— Але ж ви, паночку, язиками махаєте, ну тихо вже, тих…
Та ошалілий Панцьо з витріщеними вгору очима стиснув погрозливо кулаки і видобув з себе твердий голос. Як всі більше чи менше зрозуміли, він відкрито блюзнив. Почувши це, війт кинув погляд на Фоку та на Савіцького і хижим кроком подався в напрямку колиби. Панцьо викрикував:
— Господи, помилуй, помилуй, помилуй! Отче духовний, дівку єби, лише не силуй! Святий духу, вознесися, нема духа — удушився, засмердівся! Апостоли, святі апостоли, не серіть в штани, лиш — в постоли! Szmaisruel! Lejces fyn dane tabuches! Istenem jo Istenem, baszamaty kutya, sàrga szar! Allah kismet, jebemtiboga! Misericordia dio, porcoldio, ciavoldio! Шимбале, загадка така; внизу мавпина драка, всередині папа кака, зверху божа срака. Majestät merde! viribus unitis — всрався не дався! A rich dan taten Majestät! a kosower Horb! a kitywer kełe! a brech di kiszkes! kisz mych in tuches Majestät! Majestät tarach! Majestät mit Gott, насерматери tot!
Навіть Цвилинюк замовк. Інші споглядали уважно то на Панця, ніби шукали бризок піни на його устах, то угору, неначе боячись, чи скажені слова не проллються на них лавиною болота. Вичерпаний, Панцьо похилив голову, потім знесилено застиг, як після епілепсії. Ліг на землю, розглядався підозріливо. Було чути тільки дзюркотіння води у гаті, а далі в глибині лісу дрозд виспівував солодким голосом, набубнявілий сміхом: долі-долі, недолі, болі-болі, не болі, поволі, доволі, хай болі, хто-що-волі.
Цвилинюк видушив з себе:
— Забагато мов.
Матарга вказуючи на Панця, забобонно бурмотів:
— Вавилонська вежа, мовами чорт ригає і нехай його забере.
— Виригати — найздоровіше, — буркнув хтось із натовпу.
Вітролом перехрестився:
— Ні, це ропа з рани, помолімося, хто знає…
— Тре священика, щоб покропив, —