На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

— Ні, ксьондз за це не береться, хіба би Максим, примівками, — жвавіше відповів Вітролом.

Ґєлета поправив:

— Максим зам’який.

Старий Кочерган заспокоював:

— Весною прокидаються духи, потім знову засинають — не треба дражнити!

Юстинка застигла, про мови не думала, гласкала Панця по лисині:

— Сирота, такий славний.

Тоді появилася Марійка, котра перед тим непомітно зникла. Вона різким рухом нахилилася над Панцьом і важкі золоті пасма волосся розсипалися на її чолі. Взяла Панця за руку, не оглядаючись чітко запитала:

— Хто вас скривдив?

Панцьо отямився і вигукнув:

— Всі.

Марійка сказала твердо:

— А я вам кажу, встаньте!

Панцьо з труднощами вигрібся зі свого ганчір’я і повільно підводився. Фока і Цвилинюк взяли його попід руки і відвели в напрямку колиби. Забава несподівано зіпсувалась, і тільки дрозд весело прощався з днем.

Вершечок весни

На щастя, покликали на пиво. Для того, щоб втамувати спрагу, щоб збадьорити тих, кого виснажив танець, і врешті, щоб зігріти тих, кого вечірня роса, роса з тіл і вологість з яру вже морозила, а навіть трясла. Пиво, пиво, що ж могло бути більше в сам раз! Знову оживилася Юстинка. Даючи позитивний приклад, перехиляла кубок за кубком, а разом з тим галасливо дбала про те, щоб кожен отримав пиво, і дещо тихше — про справедливу роздачу і про тверезість. Розговорювала тих, що мовчки випивали келих за келихом, а іншим затикала рота, щоб не говорили, а тільки пили. Вона запрягла до допомоги, чи щоб припрошували чи щоб пильнували і стримували, товстеньку вдовицю, Палагночку і будь-яку іншу, що потрапила їй під руки. Вдова знову показувала зуби, а Палагночка кулаки. Біля колиби було ще світло і досить тепло. Сонце, що сідало, вигравало на хвилях потоку. Не важко було зауважити, що кучері потоку розсипалися так само золотисто, як пасма Марічки. Та про це вже не пам’ятали.

— Не облизуйте горщиків, а перехиляйте, гульк-гульк-гульк! — кричала понад головами Юстинка.

Мандат поспішно здував з пива пінку, а Матарга поважно повчав:

— Це сама сметанка, треба смакувати, а не здувати, лизати, а не ковтати.

— А ви колись пили пиво? — запитав Мандат.

Матарга, злизуючи пінку, похвалявся:

— Го, го, я насмакувався, нажлуктався цього пива. Стільки то вже ніколи не буду пити. А найбільше тоді, коли наш реґімент стояв на Шльонську. Це далеко, аж за Краковом. Там зверху теж була така сама пінка, вона найсмачніша — це німці, а як трохи здути, то внизу самі поляки, їх можна зрозуміти, вони говорять подібно до нас, і вони, як і ми, трохи дурніші від німців. Але пиво всім однаково ллється у горло, на ярмарках, у шинках, на стрільбищах, кухоль коло кухля стоять, як на варті. І вони цю пінку від пива називають квіткою. Слушно, бо треба смоктати до рота, як бджола з квітки, а не дмухати, не хлебтати, як пес.

Мандат намагався втягувати пінку, а потім під сміх випорожнив весь кубок. А Юстинка негайно ж наказала йому долити. Матарга і далі повільно і з приємністю повчав про пивну квітку. Зігріті пивом, вони дещо холодніше розмовляли про денні справи, але Матарга, злизуючи зі смаком пінку і обережно оглядаючись, повернувся до своєї зачіпки:

— Того зачарувала, лежить напівмертвий, голова йому от-от трісне, а цьому дідуганові роздула вогонь у голові, що він гавкає на Бога і ригає на маєстата.

Вітролом сумно кивнув головою:

— Хто знає, може…

Мандат, потягаючи пиво, легковажно втішав:

— Це швидко минає, хто хоче бути дурний, той піддається чарам, а хто не хоче — чхає на чари.

Матарга знову запалився:

— Минає? ой, чоловіче, чорт не минає.

Старий Кочерган, що стояв неподалік, знову примирював:

— Люди божі, це не чорт, це весна, все хоче жити, рухається. І нехай рухається, не будьте ви такі зимові.

Пиво повертало спокій. За пивом весняний храм закінчували молодіжними забавами, які зазвичай можна бачити на церковних подвір’ях після Великодньої Служби. Вони створили рухомі будівлі, так звані «церковці». Юнаки, обіймаючи один одного за плечі у колах по чотири чи по шість, тримали на плечах по двох і по трьох, а іноді ще й на плечах тих, немов на другому поверсі, стояв один або й двоє. Покроплені пивом пустотливі церковці брикалися, фундаменти брикалися, скакали і танцювали, склепіння і дахи хиталися, а куполи падали з криком на землю. І знову будувалися церковці, тепер вже більш обережно вони одна за одною проходили навколо столу і колиби. Потім молоді хлопці разом з дівчатами гралися у «курочки». Юнак, що грав роль пана, розмахуючи широко паличкою, щоб підкреслити панське марнославство, зіштовхував навколо себе капелюхи і йшов на прогулянку до лісу. Другий, що грав роль хитрого слуги, не хтось інший як Петрицьо, негайно ховав курей, тобто дівчат. Повернувшись і не знайшовши курей, «пан» лупцював Петриця паличкою, а той викривлявся, блазнював і, показуючи панові язика, скакав навколо нього накарачках. Битий паном і надалі, він верещав і скликав курей. Дівчата вискакували із укрить з кудкудаканням і з писком, дзьобали, шкрябали і щипали пана, аж поки той, не покинувши паличку, серед голосного сміху, утікав до лісу. В свою чергу хлопці з розмаху перескакували один через одного, а потім Матарга, названий «фюрером», тобто командиром взводу, повертаючи армії честь, щойно надірвану Панцьом, гучним голосом закликав: «Habt Acht!», а відлуння з лісу відповідало: «Acht». Потім голосно командував: «Doppelreihen, rechts um». А відгомін з лісу повторював: «um». Для рівноваги пригадали собі і більш давні забави: кидали рогатинами у ціль і відразу ж визначили нагороди для переможців. Вони отримували право поцілувати публічно трьох найгарніших жінок. Відразу ж проголосували за допомогою білих, чорних та строкатих квасолин і після підрахунку виявилось, що найгарнішою було визнано Марійку, другою найгарнішою дещо неочікувано було обрано Юстинку Цвилинючку, а третьою стала Гулюкова вдова. Потім досить довго і терпляче кидали рогатини, а після підрахування вдалих кидків першу нагороду призначили Савіцькому, другу — Гарасимкові, а третю — Мандатові. Іванисько не брав участі.

— Горить, горить! — закричали судді.

— Горить, горить! — заверещав натовп.

Савіцький не поспішав отримати нагороду, але судді його підштовхували і уважно слідкували, щоб він поцілував Марічку в уста. Савіцький почервонів по самі вуха, а Марічка закрила очі. Гарасимко підійшов бундючно до старої Юстинки, цілував її посеред загального сміху та оплесків, а вона, відтягаючи його за вуха, кричала:

— Пустий, не вміє цілувати, не беріть його, дівчата!

Гарасимко, оправляючись, плямкав губами, наче цмокав язиком до коня. Мандат зі сміхом поцілував удову, яка пищала для годиться,