На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Під гудіння музики вона тихо запитала:
— Ви з Жабйого?
Панцьо, не повертаючись, недбало прогугнявив з купи шмаття:
— З Жа-жабйого, а ще більше не з Жабйого.
— А звідки ж?
— Звідки, де горить під ногами.
Марійка терпляче допитувалась:
— А в Жабйому не горить?
— Го-горить вже, тому я втік.
— А тут не горить?
— Ще не горить, але невдовзі підпалять.
— Хто підпалить?
— Той, що скрізь, — гладко відтяв Панцьо.
Марійка замовкла, Панцьо навіть не повернувся. Марійка запитала дещо голосніше:
— А ви не жонатий?
— Жі-жінка моя в колисці вмерла, — кинув Панцьо через плече.
Марійка посміхнулась і дещо пожвавилась:
— А звідки ви знаєте, що вмерла?
— Бо я не одружився.
— Іншої не було?
— Ні, тільки та одна.
Усміхнена Марійка запитувала сміливіше:
— І дітей ви не мали?
— Були би, але місце постою нам поміняв той-тамтой…
— Хто поміняв?
— Той головний на великих маневрах.
— Генерал? — запитала Марійка.
— Ні, той понад генералами.
— Наш цісар?
— Наш, але чорт вперся, що — його.
Марійка засміялася голосніше і запитала:
— І що ж він наказав?
— Наказав: Марш на інший постій! А робити дітей — хтось інший! Abtreten!
Марійка повністю розвернулася до Панця. Заповзялася, щоб витягнути з нього щось суттєве:
— А мати-батько?
— Я круглий сирота, яйце без курки.
— Не пам’ятаєте батьків?
— Матері в мене не було, мене тітка народила, — хвалився Панцьо.
— А тато?
— Не мав часу, погнав за іншою тіткою.
Марійка розставила руки. Побачила, що жаб’ївці зауважили їхню розмову, вказували пальцями і голосно сміялися. Не звертаючи на це уваги, вона запитувала далі:
— Ви латаєте горщики?
— Ла-латаю, але ще краще розбиваю, — вихвалявся Панцьо.
— Для чого?
— Щоб було що латати.
— То може прийдете якось до Криворівні, до нас, до Шестунів?
— За чим? — сахнувся Панцьо знеохочено.
— Полатати горщики, це ж ваша робота, хіба не так?
— Це моя робота, але краще повішатись.
Марійка злякалась:
— Чоловіче, для чого ж вішатись?
— Щоб не робити тієї роботи.
— А що ж ви робите на бутині?
— Об’їдаю їх.
— Це добре, приходьте до нас, також щось під’їсти, хіба ми гірші?
— Не гірші, але за це мусите скуштувати паприки з перцем, це в язик, — Панцьо затнувся.
— Як це?
— Це у язик вас нащипає, тут всі язики попечені.
Марійка голосно сміялась, розвеселіла запитала:
— А ви завжди так дивно говорите?
Панцьо дещо пожвавився:
— Я говорю забагато, немає кому слухати, через це я онімів.
Марійка промовляла тепло:
— Як же оніміли, говорите, аж любо, тільки трохи дивно.
— Говорю, бо я не риба, а якби був рибою, га..
— Як це рибою? — запитала Марійка.
— То швидше б кінець, а так от, га…
— Вам недобре?
Панцьо раптом повернувся лицем до Марійки, підвів голову, глянув на неї суворо. Відповів:
— Ду-дуже добре, тільки голова весь час заважає, навіть уві сні.
— Що-що заважає?
— Ка-кажу ж — голова, якби її зняли, зразу стало б дуже добре.
— Без голови, як це? — втягнулася Марійка, як в казку.
— Без голови прямо до неба.
— Як, як? — запитувала Марійка.
— Без голови людина дурна — належить небові, і добре, ну — небо. А на землі весь час з головою і від цього найбільший клопіт.
Марійка також набрала охоти до жартівливої розмови:
— А ви любите танцювати?
— Я весь час танцюю з форелями, ловлю, щоб їм було весело.
— Як це весело?
— Кожній, коли її з’їдять.
— А не тому, хто їсть?
Панцьо розговорився:
— Той, кого з’їли, вже має спокій, сам не хоче їсти і його вже більше ніхто не з’їсть. А тому, що їсть, йому найгірше, він весь час голодний, ніколи не наїсться. Блохи і воші мучаться найбільше.
— І вони мучаться?
— А хто ж? Їм треба стільки з’їсти і ніколи не закінчать.
Марійка трохи скривилася і змінила тему запитань:
— А ви кого найбільше любите в бутині?
Панцьо відповів не заїкаючись:
— Фоку, бо він найдурніший.
Марійка дивно засміялась.
— А не найрозумніший?
— Якби був розумним, то прогнав би мене відразу на сніг, а потім бутинарів, всіх по черзі.
— І хто йому зробив би роботу?
— Щотижня хтось інший так, як влаштовують розумні багачі на світі: викидати! виганяти! бо інакше збанкрутують.
— Що це означає?
— Знаєте, що таке банк? — запитав Панцьо.
— Ні.
— Велетенський вулик, гроші щомиті вилітають, брр-брр, бзз-бзз, — насичені кров’ю комахи, рої грошей.
— А може це називається каса, як у пана і в управлінні?
— Каса — це дурниці, це ніщо, а банк ригає золотом аж на вулицю, хай дурні хапають! Ну і спокусяться дурні, починають хлептати, попечуть горла, втопляться в смолі, а він далі лиш хлепче, хлепче і ковтає те, що сам виригав, разом з ними.
Марійка беззахисно скривилася і прошепотіла:
— А Фока кого ковтає?
Панцьо роздратувався:
— Ка-кажу ж, не ковтає і тому збанкрутує.
— Що це означає?
Панцьо почав більше затинатись:
— Го-говори з вами, живіт йому розірветься, трісне йому весь банк і буде такий банк, як я. Сам гній!
— Який це?
— Самі клопоти, те, що живить світ, у нього ані краплини розуму.
Марійка осміліла:
— То що, жоден батько не має розуму?
— Звідки ж у батька розум? Ну, але так йому і треба, бо батько заковтнув вудку, посіявся, ну і має дітей, нехай його ховають, вони і є для цього. Але батько всього світу — це найдурніший з дурнів.
Марійка злегка обурилась, очі її заблистіли, їхня яструбина оправа суворо загострилася:
— Чому це найдурніший? Що ви таке говорите.
Панцьо наполягав зі злістю:
— Найдурніший, бо всім не терпиться аж тріскають, щоб його поховати за те, що він батько. На похорон рідного батька тільки діти чекають, ну може ще й внуки трохи. Так і треба, а всім іншим так собі — фук! Чи живе, чи здохне, їм байдуже. А на такого, що годує увесь світ, цілий світ і чигає з лопатами, не може дочекатися. Лопата коло лопати, куди лиш сягне зір.
Глибока тінь огорнула яр, від гаті потягнуло холодом. Марійка струснулась, повільно підвелась, розмову закінчила:
— Ну, то приходьте до нас, бо горщиків до латання є багато, дурних теж вистачає, будуть вам раді, а ви їх любите.
Панцьо безпорадно посміхнувся:
— Боюся, шкода мені вас.
— Кого шкода? — запитала Марійка.
Панцьо зірвався, підійшов ближче і розігнався у пориві:
— Вас шкода, ви на всі гори зоря ясна, правдивий образ. — Він задихався, Марійка зморщилась, відсахнулась, а Панцьо промовляв ще гарячіше. — Справжній, живий образ, не богомаз попівський. Ви не дивитесь ні на кого, тільки на мене,
