На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
— Аа! Панцьо знайшовся. А по Жаб’ю смутком повіяло, що може похований вже. Вже збиралися плакати, жаб’ївці співчутливі. А він тут заховався.
Панцьо відкрив рота, як пес, що готується ухопити.
— По-похований, не по-похований, але вас ще глибше за-загребуть, там на верхах, коли будете валандатися за вашою лихвою.
Йосенько опустився зі зверхності, гарячкував:
— Що за лихва, яка лихва, якби я вам дав у кредит борошно, шкуру, то ви б, мабуть, заплатили, чи як?
Панцьо надув губи:
— Я до вас не прийду, навіть якби ви мене просили.
Йосенько відрізав:
— Велика втрата. З тими заробітками за латання горщиків не можна брати багато в кредит.
— Я не дбаю про ваш кредит.
— А я не плачу за такими гістьми.
Панцьо пережовував мовчки, а потім відкрив рота, показав щерби і гладко запитав:
— Я не тутешній, а скажіть, чому тут в горах кажуть, що єврей тільки печений смачний?
— Про священиків так само говорять, — вже спокійно відрізав Йосенько, — але жоден з йогомостів такими дурницями не переймається.
— А ви переймаєтесь йогомостями? — шкірився надалі Панцьо.
— А ким же мені ще перейматися? Певно, що переймаюся, це сусіди, служать Богові, вчать людей.
Панцьо не відчіплявся:
— А може ви вихреститеся? так вам буде ще легше дурити людей.
Йосенько цикнув, немов йому хтось влучив у рану, Знову розпалився:
— Що це за розмови, це ваші дурні слова, що єврей і священик ще замало печені, а я вам скажу, що ви навіть добре спечений зовсім не будете смачним, та й хто б на вас полакомився. Що я вам зробив? Чіпляєтеся на гладкій дорозі.
— Не бійтеся, — дзявкав Панцьо поспішно, наче боявся, щоб його хтось не перервав, — я ще не так до вас причеплюся, але не на гладкій дорозі, а там на верхах. Ті, з котрих ви дерете шкуру, так за вас вчепляться, що вашої шкури вже ніхто не залатає.
Фока твердо перебив:
— Що це з вами сьогодні, Панцю, досить вже цього!
Панцьо здригнувся, наче прокинувся, повернувся щоб піти, Йосенько потряс головою, його пейси заколихалися. Він опанував себе і зітхнув:
— Така файна полонина у Шумеїв, а все ж мусить знайтись — як кропива.
Панцьо відходячи огризався:
— Не беріть на язик, той не попече.
Фока крикнув за Панцьом:
— Йосенько є моїм запрошеним гостем, це значить, що вашим також, покличте Петриця, подайте гостям все, що треба.
Панцьо косо глянув на Фоку, поспішно пішов до колиби, після чого обоє з Петрицьом принесли молоко і бринзу для Йосенька, а бануш і вареники для його супутників. Потім він витягнув з бесагів свій власний хліб. Панцьо знову вищирив зуби, але Йосенько відвернувся, вдаючи, що його не зауважує. Їли мовчки, а тимчасом поволі зсутеніло, всі заходили до колиби, звідти було чути гомін, потім музику і співи. Йосенько з Фокою залишилися коло столу самі. Зірки виходили з глибини неба, Йосенько дивився вгору і шепотів:
— Ти також, може, гадаєш, що мене ті паршиві ґульдени від полянських хапунів тягнуть за Гору?
Фока здивувався:
— А що ж іще?
— Весна, — видихнув Йосенько і чекав. Фока не питав, тож він потроху відкривався. — Я втікаю від турбот, від пекла.
— А що це має спільного з весною? — здивувався Фока.
Йосенько нахилився до Фоки і промовляв притишеним голосом:
— Я вчив сина Айзика змалку по такій книжці, з якої весна виходить. Розумієш, така наука, що все має бути по новому, що людина повинна відновитися. Тоді він не був таким чорним, як зараз, волосся у нього було цілком світле, таке як у мене. І там, у книжці, ребе Нахман — фин Брацлав вчить, що Пан Бог — це нянька, яка весь час ховається від дитини, і постійно кличе для того, щоб дитина шукала, щоб вчилася ходити. То Айзик малий зі світлою головою ходив навколо дому, шукав за рогом і казав: «Знову сховався». А я йому казав: «Шукай, шукай». І він все шукав. А коли я повертався з полонини, він свердлив мене очима, пищав від втіхи, запитував про гори, про весну. — Може ти пам’ятаєш, яким він був тоді?
— Добре пам’ятаю, він якось так світив очима.
У Йосенька повеселішав голос:
— Саме так, recht: світив. І що я тоді з цього собі планував? Про що я думав, цього і найбільший дурень не подумав би. Що мій Айзик — буде великим! Відразу поруч з ребе Нахманом, а він…
Йосенько розсік рукою повітря, наче відрубав, затнувся, чекав. Мовчали обоє. Йосенько не витримав, видихнув з хрипом, наче харкнув:
— Відпав…
Знову мовчали, Фока перервав мовчанку:
— Він перейшов на християнство, чи що?
Йосенько знервувався, вдарив рукою об стіл:
— Де там перейшов! Ні на що не перейшов, на старість перейшов, зовсім проти весни! Старий, холодний, як якийсь камінь у тій розбійницькій норі на Радулі. Ні, неправда! Камінь тепліший, бо він у грубих мохах. — Йосенько замовк, чекав.
— Видно, що він якось не побожний, — обережно прошепотів Фока.
— Що значить, не побожний? Зовсім протилежний! Сам чорт — тьху! — Йосенько злегка сплюнув раз і вдруге. — Ні, сам той чорний менше противний Богові, ніж мій Айзик. Для нього і такий, як я, це старий боягуз, бо від страху дивиться на Бога, і сам ребе Нахман — це теж боягуз, ні, ще гірше, бо без страху дивиться на Бога. Для мого Айзика ребе Нахман фин Брацлав — це дурень, що звихнувся мозками, бочка без заклепок, а книжка про весну — це старий папір для загортання оселедців.
Йосенько підняв кулак, потім його рука безсило опала, стукнула об стіл. Фока дивився на нього уважно: піднесені до зірок очі Йосенька мстиво блистіли, лице запалося. Фока прошепотів:
— Були сварки?
Йосенько опам’ятався:
— Ні, у нас по слову, по два слова, досить і цього та й ще гірше.
Фока сміливіше підвищив голос:
— Всі кажуть, що Айзик добрий хлопець, добрий син, грошей від тебе не прагне, сам заробляє, вчить хлопців у місті, дбає тільки про навчання, про книжки.
Йосенько вибухнув:
— Нехай він зламає шию з такою добротою і нехай його скрутить. І тих, що розповідають, також! Нехай шляґ трафить таку науку і такі книжки також. Це вони надаються для загортання оселедців і до хріну. Те, що два старі бородачі виригали на папір, це мій гарний синочок смакує, вилизує до краплини. Для кого ж я збирав гроші? Для чого я товк собою по полонинах, по
