Кілька років зими - Валентин Терлецький

За кілька хвилин розрізнив у тумані обриси церкви. Отже, я біля центральної площі. Мені треба йти туди, звідки мене привели. Це я ще більш-менш пригадую. Дивно тільки, чому я досі нікого не зустрів. Жодної живої...

Чиясь рука раптово схопила мене, і над самим вухом проскрипів голос:

— Куди це ти рушив, чоловіче? До Мосту, може?

Врешті я роздивився того, хто мене пригальмував. Це був зарослий чорною бородою високий чоловік у сірому капелюсі та довгому плащі. Його чорні очі хижо блищали з-під густих брів.

— Це моє право — йти, куди схочу, — сказав я спокійним голосом. — Що вам треба?

— Що мені треба? Чоловіче, я повинен знати все, що відбувається у цьому місці. Бо я — тутешній Охоронець!

— Дуже приємно, Журналіст, — я простягнув йому руку, але він її не потиснув, бо все ще міцно тримав мене за рукав пальта.

— Я вже можу йти? — спитав я.

— Можеш іти, чоловіче. Але дивись, не затримуйся біля Мосту! Я буду слідкувати за тобою, — проскрипів похмурий ­Охоронець.

Я рушив далі, але ця зустріч залишила по собі неприємний спомин. Я кілька разів подивився назад, але крізь туман не можливо було розгледіти, чи йде хтось за мною. Десь за півгодини я дійшов до Мосту...

Туман стелився над поверхнею ріки, над якою висів Міст Повернутих Втрат. А може, це була не ріка, а озеро, чи море, чи навіть океан? Я ступив ногою в майже білу від туману порожнечу, й одразу ж висмикнув чобота з крижаної води, що била холодом навіть крізь взуття. Не перепливти.

Міст був звичайною, нічим особливо не примітною, спорудою. Вузька доріжка з берега одразу переходила в Міст, кінець якого губився в непроникному тумані. Я пройшов кілька кроків пощербленим бруком. Ніхто і ніщо мене не зупиняло. Я трохи сміливіше рушив далі. Але за кілька метрів змушений був зупинитися. Попереду Міст закінчувався бездонною прірвою. Далі шляху не було.

Від відчаю я впав на коліна і вперше за весь цей час заплакав. Я зрозумів, що вийти із цього, загубленого в часі й просторі, місця було не можливо...

Не пригадую, скільки часу провів на тому Мосту. Може, годину, а може, й цілий день. Я зробився мокрим від сліз і туману і вирішив повернутися до свого будинку. Та раптом почув чиїсь кроки. Із туману з’явилася темна постать, що рухалася прямо на мене. Це був чоловік, що йшов із того боку! Нарешті він зрівнявся зі мною і мовчки попрямував далі, навіть не глянув на мене. Я, наче сомнамбула, пішов слідом за ним, наздогнав уже на березі й схопив за руку.

— Ви прийшли звідти? Як вам вдалося подолати прірву?

Проте чоловік наче не помічав мене і вперто йшов крізь туман у напрямку містечка. Коли в білому мареві з’явилися перші будиночки, до новоприбулого підбігло кілька дітей.

— Новенький! Ще один новенький прийшов! — кричали вони.

Чоловік не звертав уваги на дітей, а вперто йшов до церкви.

Йому назустріч вийшов Священик.

— Вітаю тебе, новоприбулий громадянине Міста Зниклих Безвісти! — сказав недавній самогубця, і тихо додав: Ще одна заблукана душа прибилася до нас.

Чоловік нічого не відповідав, а лише дико озирався довкола, наче прийшов тільки-но до тями. Потім він упав на землю і почав голосно стогнати. До нього знову підійшли діти.

— Він хворий!

— Ні, він божевільний! — кричали діти і торкалися до довгого сивого волосся чоловіка...

Священик спробував підняти новоприбульця, але той не піддавався. Тоді на допомогу Священику прийшли інші мешканці. Вони підняли прибульця на ноги й відвели в дім до Бургомістра. Я весь цей час спостерігав за подіями осторонь, а в голові крутилася єдина думка: як він зміг пройти через ту прірву? І коли все затихло, я знову почвалав крізь туман до Мосту.

Я просидів біля прірви кілька днів поспіль. Я нічого не їв, не пив, лише дивився в густу стіну білого марева і чекав, що хтось знову вийде звідти, аби вказати мені правильний шлях. Але більше ніхто з того боку не приходив. Коли я повернувся до містечка, мої щоки заросли чорною бородою.

У моїй кімнаті мешкав сивий чоловік, який прийшов сюди кілька днів тому. Він лежав обличчям до стіни і не хотів розмовляти. І взагалі, здавався неживим. Як сказав мені Лікар, який оглядав новоприбулого, цей чоловік був Художником і прийшов сюди добровільно. На моє німе запитання Лікар додав:

— Є й такі, котрі хочуть щезнути зі Світу Живих з власної волі, але страх смерті змушує їх постійно втікати від самих себе.

Дивні слова, але я більше ні про що не розпитував. Та й Лікар більше нічого не говорив, а лише мовчки відкривав і закривав свого порожнього золотого портсигара.

Я змирився з мовчазним сусідом і залишив його на самоті. Я знову пішов до Мосту. Але дорогою мене перестрів похмурий Охоронець.

— Я ж казав, що тобі не варто проводити стільки