Кілька років зими - Валентин Терлецький

Поки що не розумів, де я є, що це за дивне місце і чому я тут опинився. Навколо стояли темні постаті незнайомих чоловіків, що перешіптувалися між собою. Раптом повз мене промайнула тінь якоїсь дуже вродливої жінки із чорним смоляним волоссям і блакитними, майже прозорими, очима. Вона зупинилася за кілька кроків від мене і уважно подивилася в мої очі.

— Ти, напевно, той новенький, що пройшов сьогодні через Міст? — спитала вона глибоким грудним голосом.

— Так, мабуть, так і є, — відповів я і знову не впізнав свого голосу.

— Ти нічого не пам’ятаєш про своє минуле, бо в тебе переляканий погляд. Тут більшість таких, як ти... А ти гарний, Журналісте, — проказала Марія і доторкнулася холодною долонею до моєї неголеної щоки.

Я відчув рясний дрож, що раптово прокотився моїм тілом. Марія одразу ж зникла в тумані, наче її ніколи й не було. Я залишився стояти біля свого брудного столу.

— І ви також вподобали її? — почув я над самісіньким вухом.

Поруч стояв кремезний чоловік у дивному старовинному пенсне і з гострою іспанською борідкою. Він дивився на мене трохи співчутливо.

— Вибачте, не зрозумів... — хитнув я головою і розкидав довкола себе клапті жовтого туману.

— Марія — гарна жінка. В неї закохані всі чоловіки у цьому проклятому місті. Втім, тут є багато інших жінок. Проте ця суцільна закоханість насправді не відповідає дійсності. Я, наприклад, ненавиджу її. Вона мені відразлива, — чоловік у пенсне вдарив правим кулаком об ліву долоню, і швидко рушив до дверей. Вже на порозі він кинув через плече:

— Якщо я вам знадоблюся — я мешкаю за церквою, у маленькій халупці з вивіскою «Ліки». Я — тутешній Лікар.

Лікар знадобився мені вже скоро. Голова боліла так, що я ледь переставляв ноги. За якусь годину я дошкандибав до Лікаревої халупки за церквою. Хазяїн зустрів мене, наче знав усе життя — без жодних емоцій. Я зайшов і одразу впав на вузьку кушетку біля прочиненого вікна, в яке великими клаптями заповзав жовтий туман. У Лікаря було дуже холодно.

Він мовчки оглянув мою рану, чимось змастив забите місце, потім наклав пов’язку із якоїсь брунатної матерії. Також мовчки запропонував мені склянку води, в якій розбовтав щось чорнильного кольору. Я почав пити, але мало не виблював той напій через його неймовірну бридкість.

— Пийте! — якось майже злостиво сказав Лікар.

Я випив до дна.

— Лікарю, що у мене з головою? — обережно, аби ще більше не дратувати похмурого Лікаря, запитав я.

— Звичайна травма, вочевидь — від сильного удару важким предметом по потилиці. Окрім того, у вас струс мозку.

— Мене били? — спитав я, і одразу зніяковів від такого безглуздого питання.

— Напевно. Стукнули один раз по голові, а більше й не треба було. Зазвичай, від таких травм люди непритомніють, а деякі навіть пам’ять втрачають. Даю гарантію, що ви також нічого не пригадуєте, — Лікар почав мити руки.

— Не пригадую, — погодився я. — Лише деякі фрагменти.

— От бачите! Дякуйте, що, взагалі, залишилися живим. Втім, бути мертвим набагато краще, ніж Зниклим Безвісти. Це моя думка. Принаймні тоді не доведеться чекати, що хтось тебе покличе з того боку.

— А що там, на тому боці? — дещо наївно запитав я.

Лікар знову спохмурнів:

— Що? Там Світ Живих.

— Так начебто ми з вами також живі? Ще... — знову наївничав я.

— Це вам так хочеться гадати. А насправді цього достеменно ніхто не знає, чи живі ми, чи не зовсім. Вирішуйте самі, що вам більше до вподоби. Як на мене, я волів би вмерти вже остаточно. Раз і назавжди. Втім, це суто ваша проблема, — Лікар заквапився прибирати на своєму столі, ніби натякав мені, що я вже тут засидівся.

Я, похитуючись, підвівся і рушив до дверей. Лікар сунув мені в руку якусь торбинку:

— Будете заварювати і пити цей відвар, і вам полегшає. І ще — намагайтеся відлежатися, не робіть зайвих рухів.

Уже в дверях я несподівано для самого себе спитав:

— А хто така Марія?

Але, замість відповіді, Лікар мовчки виштовхав мене надвір і зачинив двері. Я знову опинився сам в тумані й не знав, куди йти тепер. Я дуже втомився...

Я прокинувся. Здається, спав цілу вічність. Хоча, що таке вічність для людини, яка не може повернутися до Світу Живих? Я сів біля стіни і подивився у вікно. На вулиці, як і раніше, клубочився непроникний туман. Раптом на думку спала божевільна ідея: чому це я не можу повернутися на той бік Мосту? Адже я навіть жодного разу не спробував!

Я підхопився на рівні ноги, але одразу заточився, і мало не впав. Розбита голова, про яку я зовсім забув, знову нагадала про себе. Я обережно почав пробиратися до виходу з будинку. Зрозумів, що опинився на вулиці, лише коли у ніс забився майже живий шматок вологого туману, який сьогодні був особливо щільним.

Але куди ж мені йти? Навколо — туман і жодної живої душі. Та й чи взагалі