Кілька років зими - Валентин Терлецький

Іван кілька хвилин дивився у вікно — біле-біле — аж очі заболіли, а потім підійшов до свого письмового столу. Колись це було його робочим місцем. Колись… Він без будь-якої мети почав копирсатися у завалах списаного пожовтілого паперу, блокнотів, календарів, нотатників — так, ці сторінки списані його рукою. Це його букви і слова, але він вже не пригадує їх. Не може розібрати.

Хоча… Його увагу привернув один тоненький зошит у червоній палітурці, щось промайнуло в голові, якийсь миттєвий спогад. Він обережно розгорнув зошит. Так! Це ж його останній твір, який він розпочав був минулої… зими, весни, осені? Це останнє, що він писав перед тим, як на країну зійшла ця страшна та неочікувана пітьма. І це також була казка! Страшна казка для дорослих…

Так-так, він згадав! Він задрижав, наче у пропасниці, у голові на якусь мить потьмарилося, і він ледве дошкандибав до свого ліжка…

Я повернувся Звідти вже більше двох місяців тому, і з того часу помітив, що зі мною відбулися серйозні зміни. Дуже серйозні зміни.

По-перше, я боюся зазирати у дзеркало. Коли я опиняюся десь поряд із малим чи великим дзеркалом, мене охоплює справжній жах від того, що я там побачу. Буду відвертим: я боюся дивитися на себе у дзеркало. Для мене це — наче страшні тортури, яких не можу витерпіти.

По-друге, я повністю посивів і начебто постарів на багато літ, хоча, насправді, був Там усього два роки. Всього два роки, а враження таке, ніби я не був у рідному місті десятиріччя. Тут змінилося надто багато, але найбільше змінився я сам.

І, по-третє, тепер я більше не хочу бути журналістом, і ніким іншим також бути не хочу. Я просто хочу споглядати за світом навколо лише з мого вікна, і не маю намірів без особливої потреби виходити на вулицю. З тих пір, як повернувся, я спілкувався лише з лікарем, який повідомив мені не вельми приємну новину. Він сказав, що у мене дуже сильний психічний розлад, і мені зараз найбільше потрібні спокій і рівновага. Але то — дурниці, бо знав я й іншого Лікаря, котрий говорив, що я прийшов на цю землю лише з єдиною метою — вмерти, а тому повинен щодня готуватися до красивої, ні на що не схожої, смерті. Там, звідки я прийшов, помирали надто красиво, надто. Втім, смерть Там відрізняється від звичного нам процесу фізіологічного вгасання. Там вона інша…

Сьогодні я вперше дістав зі своєї дорожньої сумки рукописи, які виніс Звідти. Рукописи — це один товстий нотатник, списаний і покреслений вздовж і поперек (колись це був мій робочий блокнот), малесенька телефонна книжечка, в якій я писав поміж рядків із номерами телефонів знайомих і колег, і кілька окремих пожовклих папірців, що з’явилися в моїй сумці невідомо як, проте вони також списані моїм почерком. Коли і за яких обставин були зроблені ці записи, я взагалі не пам’ятаю.

Отже, тепер я спробую розшифрувати ці нотатки, адже саме вони можуть довести іншим людям, і перш за все мені самому, що я все-таки був Там, за межею. Все, що ви прочитаєте після цієї передмови — написане Там, і я ані слова не збираюся змінювати.

Журналіст

— Хтось іде…

— Чую…

— Кроки нерівні, наче у хворого або наркомана…

— Новенький…

Туман лізе до рота живими жовтавими клаптями і залишається на губах присмаком вранішніх приморозків. Витираю його з чола, наче рясний піт. Заплющую очі, проводжу долонею по мокрому волоссю. Туман настирливо лізе у самісінькі легені. Я дихаю туманом, бо більше дихати нічим. Здається, я підіймаюся над землею і лечу в невідомому напрямку крізь жовто-мокрі хмари, що приємно лоскочуть ніздрі й шкіру, і не скінчаться, мабуть, вже ніколи. Лечу. А може, пливу, бо хто його знає, як воно на­справді — пливти, летіти, йти?..

— Новенький…

— Точно…

Усе почалося тієї похмурої вітряної днини, коли на Горі вирішив повіситися Священик. Це помітив Хлопчик, коли із порожнім глеком біг до Молочника. Хлопчик зупинився і подивився уважніше на Священика, що ось-ось мав зістрибнути із гнилої колоди, яку підставив собі під ноги. Колода хиталася і скрипіла, а Священик чомусь намагався вхопитися руками за гілку дерева, на якому затягнув свою мотузку. Все це тривало доволі довго.

Хлопчик подивився ліворуч, праворуч, назад, але нікого не помітив. Та і хто б наважився бути тут, на Горі, після всього, що тут сталося? Йому, Хлопчику, інакше не дістатися до Молочника, як не через цю кляту Гору. І ось тепер він на власні очі спостерігає, як боровся з вітром і смертю Священик.

Хлопчик побіг у Діл. Кричав і плакав, біг і падав, та ніхто його не чув. Майже ніхто.

У тумані Хлопчик наштовхнувся на мене, і це єдине, що змогло вивести мене з дивного спокійно-відчуженого стану, наче я спостерігав за собою і туманом звідкись із боку. Хлопчик вдарився об моє стегно, відлетів на кілька кроків