Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

що його він заприсягнувся собі покинути назавжди. Ежен хотів дізнатися, вмер Вотрен чи ні. Б'яншону спало на думку дати Вотренові блювотного, віднести блювоту в лікарню і зробити хімічний аналіз. Намагання мадмуазель Мішоно перешкодити цьому й викинути блювоту в помийницю підсилило його підозріння. До того ж Вотрен занадто швидко одужав, і Б'яншон запідозрив якусь змову проти веселого пансіонного жартуна. На той час, коли Растіньяк повернувся, Вотрен уже був на ногах і стояв біля каміна в їдальні. Звістка про дуель Тайфера-сина зацікавила пансіонерів. Бажаючи дізнатися про подробиці справи та про вплив її на долю Вікторини, всі, за винятком батька Горіо, зібрались у їдальні раніше, ніж звичайно. Увіходячи, Ежен зустрівся очима з незворушним поглядом Вотрена. Цей погляд так глибоко пронизав йому серце і так сильно шарпнув струни ницих почуттів, що він здригнувся.

— Ну що, любий мій хлопчику, — сказав йому втеклий каторжник, — кирпата ще не так скоро мене забере. Ці дами кажуть, що я вийшов переможцем після такого удару, який міг би звалити й вола.

— О! Ви навіть можете сказати — буйвола! — скрикнула вдова Воке.

— Вам, здається, не зовсім приємно бачити мене живим? — сказав Вотрен на вухо Растіньякові, немов угадуючи його думки. — Це могла витримати тільки сильна людина.

— Далебі, — мовив Б'яншон, — вам дуже пристало б ім'я того пана, про якого позавчора говорила мадмуазель Мішоно, — Дурисмерть.

Це слово вразило Вотрена, мов блискавка. Він пополотнів і поточився, магнетичний погляд його, як сонячний промінь, впав на мадмуазель Мішоно і ніби збив її з ніг. Стара діва впала на стілець. Пуаре поспішив стати між нею та Вотреном, зрозумівши, що жінка в небезпеці, таким лютим і зловісним стало обличчя каторжника, коли він наче скинув маску добродушності, під якою ховалося його справжнє нутро. Ще нічого не розуміючи в цій драмі, пансіонери остовпіли. В цю мить надворі почулася хода кількох людей і стукіт рушниць по бруку. Тим часом як Коллен інстинктивно шукав виходу, поглядаючи на вікна й стіни, у дверях з'явилося четверо людей. Першим ішов начальник розшукної поліції, за ним троє поліцаїв.

— Ім'ям закону й короля… — виголосив поліційний офіцер, і шепіт подиву покрив його слова.

А потім у їдальні запала тиша. Пансіонери розступилися, даючи дорогу трьом поліцаям; кожен із них тримав руку в кишені на зарядженому пістолеті із зведеним курком. Двоє жандармів, що ввійшли слідом за поліцаями, стали біля дверей вітальні, а ще двоє — біля дверей, що вели на сходи. Тупіт солдатів і брязкіт рушниць пролунали на бруку вздовж фасаду. Отже, Дурисмерті не лишалося ніякої надії на втечу; погляди всіх мимоволі були прикуті до нього. Начальник поліції підійшов до Вотрена і так ударив його по голові, що з нього злетів парик, оголивши гидку голову. Цегляно-червоне коротке волосся так пасувало до могутніх грудей, що виникало враження, ніби тут у якомусь жахливому союзі об'єдналися сила й хитрість, і образ цей наче освітлювало полум'я пекельного вогню. Всі зрозуміли Вотрена, його минуле, сучасне і майбутнє, його нещадні погляди, культ свавілля, величність, якої надавали йому цинізм думок і вчинків, сила його організму, пристосованого до всього. Обличчя його налилося кров'ю, очі заблищали, як у дикого кота. Він рвонувся з такою шаленою силою, заревів так, що в усіх пансіонерів вихопився крик жаху. У відповідь на цей лев'ячий рух поліцаї, скориставшися з загальної паніки, вихопили з кишень пістолети. Коллен, побачивши, як блиснула зброя, зрозумів небезпеку і раптом показав, яка величезна сила волі може бути в людини. Жахливе й величне видовище! Його обличчя можна було порівняти лише з казаном, повним пари, яка могла б зрушити гори, але вмить осідає від краплі холодної води. Тією краплею була блискавична думка, що майнула у каторжника й охолодила його лють. Він посміхнувся і глянув на свій парик.

— Ти сьогодні не дуже чемний, — сказав він начальникові поліції і, кивнувши головою жандармам, простяг руки. — Панове жандарми, надівайте наручники. Присутні будуть свідками того, що я не чинив опору.

У кімнаті почувся гомін захоплення, викликаного раптовістю, з якою лава й вогонь вихопилися на поверхню і знову опустилися в цей людський вулкан.

— Ваша взяла, пане громило, — мовив Коллен, дивлячись на уславленого начальника розшукної поліції.

— Ану, роздягнись! — зневажливо сказав йому пан із завулка Святої Анни.

— Навіщо? — спитав Коллен. — Тут дами. Я нічого не заперечую і здаюсь.

Він замовк і глянув на присутніх, як оратор, що хоче сказати щось незвичайне.

— Пишіть, дядечку Ляшапель, — звернувся він до маленького сивого дідка, який сів коло столу і вийняв із теки бланк протоколу арешту. — Визнаю, що я — Жак Коллен, прозваний Дурисмерть, засуджений на двадцять років ув'язнення в кайданах; і я щойно довів, що виправдую своє прізвисько. Якби я тільки підняв руку, — сказав він пансіонерам, — оті троє шпиків випустили б з мене всю юшку на підтирку матусі Воке. Нікчеми! А ще беруться наставляти капкани.

Пані Воке стало млосно, коли вона почула такі вислови.

— Господи! Від цього можна збожеволіти; а я ж учора була з ним у театрі Гете! — поскаржилася вона Сільвії.

— Трішки філософії, матусю, — провадив Коллен. — То не біда, що ви вчора були в Гете у моїй ложі! Хіба ви кращі за нас? У таких, як ми, на плечі тавро не таке ганебне, як у вас на серці, ви — трухляві кінцівки ураженого гангреною суспільства: найкращий з вас не встояв проти мене.

Очі його спинилися на Растіньякові, і він ласкаво усміхнувся йому. Ця усмішка анітрохи не в'язалася з суворим виразом його обличчя.

— Наша угода лишається в силі, ангеле мій; звичайно, коли ви згодні. Розумієте? — і він заспівав:

— Моя Фаншетта чарівна Своєю простотою…

— Не турбуйтеся, — провадив він, — я зумію отримати своє. Мене занадто бояться, щоб обчухрати.

Каторга з її звичаями