Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

— Чи я вгадала ваші бажання? — спитала Дельфіна, вертаючись у вітальню і сідаючи до столу.

— О, ви перевершили їх, — сказав Ежен. — На жаль, я занадто тонко відчуваю цю довершену розкіш, цю здійснену мрію, усю поезію молодого елегантного життя, щоб не бути гідним їх. Проте я не можу прийняти їх від вас, я сам занадто бідний, щоб…

— Ах, он як! Ви вже чините мені опір, — промовила вона з чарівною гримаскою, тим жартівливо-владним тоном, до якого жінки вдаються, коли хочуть поглузувати з чиїхось сумнівів, щоб легше розвіяти їх.

Але того дня Ежен надто суворо допитував себе, та й арешт Вотрена, показавши йому глибину прірви, куди він мало не скотився, так укріпив у ньому почуття честі й делікатності, що він не міг піддатися ніжному насильству Дельфіни над своїми доброчесними поглядами. Його охопив глибокий смуток.

— Як? — вигукнула пані де Нусінген. — Ви відмовляєтеся? Чи знаєте ви, що це означає? Ви не вірите в майбутнє, ви не наважуєтесь зв'язати себе зі мною? Отже, ви боїтеся зрадити мене? Якщо ви любите мене, якщо я… я люблю вас, то чому ви відступаєте перед такою мізерною послугою? Коли б ви знали, як радісно мені було влаштовувати це парубоцьке кубельце, то не вагалися б і попросили б у мене пробачення. Я мала ваші гроші й знайшла для них добре застосування, — от і все. Ви хочете бути великодушним, а насправді — дріб'язкові. Ви хочете значно більшого… Ах! — зітхнула вона, спіймавши пристрасний погляд Ежена. — Ви маніжитесь через дрібниці! Якщо ви не любите мене, то, звичайно, тоді не приймайте цього дарунка. Доля моя в одному вашому слові. Кажіть!.. Тату, переконайте його, — додала вона після паузи, звертаючись до батька. — Невже він думає, що я менш вимоглива у питаннях честі?

На обличчі батька Горіо застигла усмішка наркомана, коли він слухав милу суперечку.

— Дитино! Ви стоїте на порозі життя, — мовила пані де Нусінген, схопивши Ежена за руку, — перед вами неподоланна перепона, рука жінки допомагає вам усунути її, а ви відступаєте! Ви матимете успіх, ви зробите блискучу кар'єру, удача написана на вашому прекрасному чолі. Хіба тоді ви не зможете повернути мені те, що я вам сьогодні позичаю? Адже ж дарували колись дами своїм лицарям зброю, шпаги, шоломи, панцири і коней, щоб ті в ім'я своїх дам могли битися на турнірах! Ежене, те, що я вам даю, — це зброя нашої епохи, знаряддя, потрібне кожному, хто хоче добитися чогось у світі. Мабуть, дуже гарне те горище, де ви живете, якщо воно схоже на татусеву кімнату! Ну що ж, ми сьогодні не обідатимемо? Ви хочете мене засмутити? Відповідайте ж! — вигукнула вона, смикаючи його за руку. — Боже мій! Тату, умовте його, бо інакше я піду і ніколи більше не побачуся з ним.

— Зараз умовлю, — сказав батько Горіо, отямившись від свого екстазу. — Любий пане Ежене, ви позичаєте гроші у лихварів, правда ж?

— Доводиться, — відповів Растіньяк.

— Чудово, ось ви і в моїх руках, — вів далі старий, виймаючи потертий шкіряний гаманець. — Я сам став лихварем, я сплатив усі рахунки — ось вони. Ви не винні жодного сантима за все те, що тут є. Все це становить не таку вже велику суму — не більше п'яти тисяч франків. Я позичаю їх вам — я. Ви не відмовитесь прийняти їх від мене, я ж не жінка. Ви напишете мені на клаптику паперу розписку і колись повернете ці гроші.

Ежен і Дельфіна здивовано перезирнулися, їхні очі зросилися слізьми. Растіньяк узяв руку старого і гаряче потиснув.

— Та чого там, хіба ви не мої діти? — сказав Горіо.

— Але як же ви це зробили, добрий мій тату? — спитала пані де Нусінген.

— Ось як, — відповів він. — Коли я умовив тебе переселити його ближче до себе, то став помічати, що ти купуєш різні речі, немов для молодої, і я сказав собі: «Вона опиниться в скруті». Повірений каже, що процес проти твого чоловіка про повернення тобі майна триватиме понад півроку. Так от! Я продав свою довічну ренту в тисячу триста п'ятдесят ліврів; п'ятнадцять тисяч я обернув на довічну ренту в тисячу двісті франків, забезпечену нерухомим майном, а з решти грошей сплатив вашим постачальникам, діти мої. У цьому будинку нагорі я найняв кімнату за сто п'ятдесят франків на рік; я можу жити як князь на сорок су в день, та ще й лишатиметься дещо. Одежі мені майже не треба, я й старої не зношу. Ось уже два тижні я тихенько всміхаюся в бороду, кажучи собі: «Які вони будуть щасливі!» Ну, хіба ви не щасливі?

— О, тату, тату! — скрикнула пані де Нусінген, кидаючись на груди батькові. Вона осипала його поцілунками, пестила його щоки своїм золотим волоссям, обливала слізьми його старече обличчя, осяяне радістю. — Любий татусю, ви справжній батько! Ні, такого, як ви, більше немає на світі! Ежен вас і раніше любив, а як любитиме тепер!

— Дітоньки мої! — вигукнув батько Горіо; він уже десять років не відчував на своїх грудях биття доччиного серця. — Дельфіно, ти що ж, хочеш, щоб я з радощів умер? Серце моє розривається. Ну, пане Ежене, ми вже квити!

І старий стиснув дочку у своїх обіймах так, що вона скрикнула:

— Ой, мені боляче!

— Я зробив тобі боляче? — сказав він, пополотнівши, і глянув на неї з виразом нелюдського страждання. Щоб змалювати обличчя цього Христа батьківської любові, треба шукати порівнянь у картинах, що їх створили великі майстри пензля для зображення муки, прийнятої на себе Спасителем заради блага світу. Горіо ніжно поцілував дочку в те місце, де його пальці занадто міцно стиснули її стан.

— Ні, ні, я не зробив тобі боляче, — сказав він, допитливо всміхаючись. — Це ти мені зробила боляче своїм вигуком. — Обережно поцілувавши дочку, він прошепотів їй на вухо: — Я витратив значно більше, але треба обманути пана Ежена, бо інакше він гніватиметься.