Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

Ежен був приголомшений безмежною відданістю старого й дивився на нього з простодушним захопленням, яке в юні літа дорівнює благоговінню.

— Я буду гідним усього цього! — скрикнув він.

— О мій Ежене, як прекрасно ви це сказали! — І пані де Нусінген поцілувала студента в лоб.

— Заради тебе він відмовився від мадмуазель Тайфер та її мільйонів, — додав батько Горіо. Так, дівчинка вас кохала; а тепер, коли вмер її брат, вона багата, як Крез.

— О, навіщо ви кажете це! — вигукнув Растіньяк.

— Ежене, — сказала йому Дельфіна на вухо, — сьогодні мені весь вечір буде сумно. Ах, я кохатиму вас вічно!

— Ось найкращий мій день з часу вашого шлюбу! — вигукнув батько Горіо. — Хоч би які страждання посилав мені Господь, аби тільки не через вас! Я казатиму собі: у лютому цього року я був одну хвилину щасливіший, ніж може бути щаслива людина за все своє життя. Глянь на мене, Фіфіно! — сказав він дочці. — Правда ж, вона гарна? Скажіть, чи багато ви зустрічали жінок з таким кольором обличчя, з такими ямочками на щоках? Ні, скажіть правду! Це ж я створив таке чудо! А тепер, коли вона завдяки вам пізнає щастя, вона буде в тисячу разів гарніша. Якщо ви, дорогий мій, захочете мати мою частку раю, я поступаюсь вам нею, а сам готовий іти в пекло. Давайте їсти, їсти! — раптом заявив він, нетямлячись від радощів. — Все це наше!

— Любий тату!

Горіо підвівся, підійшов до дочки, взяв її за голову і, цілуючи коси, сказав:

— Коли б ти знала, доню, як мало треба тобі зробити, щоб мене ощасливити. Заходь іноді до мене, я буду там нагорі, — тобі досить ступити лише кілька кроків. Обіцяєш мені, скажи?

— Добре, любий тату.

— Скажи ще раз.

— Добре, мій любий тату.

— Помовч, а то я дам собі волю і примушу тебе повторити це сто разів. Давайте обідати.

— Цілий вечір вони бавилися, як діти; батько Горіо пустував не менше, ніж молоді. Він лягав біля ніг своєї дочки і цілував їх; довго дивився їй в очі, терся головою об її сукню, — одне слово, чинив шаленства, на які здатен тільки найніжніший, юний коханець.

— Бачите? — сказала Дельфіна Еженові. — Коли батько з нами, треба належати йому неподільно. Це буде іноді дуже заважати нам.

Ежен, у якому вже не раз спалахували ревнощі, не міг осудити її за ці слова, хоч вони й таїли в собі коріння невдячності.

— А коли ж буде остаточно закінчено опорядження квартири? — спитав Ежен, оглядаючи кімнату. — Невже нам сьогодні доведеться розлучитися?

— Так, але завтра ви прийдете до мене обідати, — сказала вона з хитрим виразом. — Завтра — день Італійської опери.

— Я буду в партері, — сказав батько Горіо.

Настала ніч. На пані де Нусінген чекала карета. Батько Горіо і Ежен повернулися в пансіон Воке, розмовляючи дорогою про Дельфіну з дедалі більшим захопленням, що викликало цікаве словесне змагання між двома пристрасними почуттями. Ежен не міг не визнати, що батьківська любов, не заплямована ніякими особистими інтересами, переважала його кохання своєю сталістю й глибиною. Для батька його кумир був завжди чистий і прекрасний, його обожування живилось і минулим, і майбутнім.

Вони застали пані Воке біля каміна в товаристві Сільвії та Крістофа. Стара господиня скидалася на Марія серед руїн Карфагена. Вона дожидала двох пансіонерів, які ще в неї лишалися, ремствуючи разом із Сільвією на своє горе. Лорд Байрон вклав в уста свого Tacco прекрасні слова нарікань на життя, але їм далеко до глибокої щирості, що звучала в скаргах пані Воке.

— Отже, завтра вранці ти звариш лише три чашки кави, Сільвіє. Подумати тільки! Мій дім — порожній! У мене аж серце крається! Що за життя без пансіонерів? Ніщо! Ось мій дім і збезлюднів. В порожньому домі нема життя. Чим я прогнівила Бога, що на мене впало таке нещастя? Я ж запасла квасолі й картоплі на двадцять осіб. У моєму домі поліція! Отже, ми їстимемо саму картоплю! Доведеться звільнити Крістофа.

Савояр, що дрімав у кутку, прокинувся і спитав:

— Чого зволите, пані?

— Бідний хлопець! Він наче сторожовий пес, — мовила Сільвія.

— Тепер мертвий сезон, усі вже влаштувалися. Звідкіля візьмуться у мене пансіонери? Аж у голові паморочиться! А ця відьма Мішоно потягла за собою й Пуаре. Що вона йому зробила, чим вона його так привабила, що він за нею бігає, мов цуцик?

— Ще б пак! — сказала Сільвія, з осудом похитуючи головою. — Ці старі дівки — хитрі шельми!

— А бідолашного пана Вотрена зробили каторжником. Ах, Сільвіє, не можу, не можу цьому повірити. Такий веселун, щомісяця споживав на п'ятнадцять франків «глорії», платив за все готівкою.

— І такий щедрий! — додав Крістоф.

— Тут якась помилка, не інакше, — мовила Сільвія.

— Та ні, він сам признався! — провадила пані Воке. — І подумати тільки, що все це скоїлось у мене, в такому тихому кварталі, де й чужих котів не побачиш. Бігме, я наче уві сні. Ми бачили страту Людовіка Шістнадцятого, бачили падіння імператора, бачили, як він вернувся, як його знову скинули, — все це річ можлива; але в сімейних пансіонах такі катастрофи неприпустимі: без короля можна обійтися, а їсти десь же треба. І коли чесна жінка, та ще й з роду де Конфлан, годує прекрасними смачними обідами, то це вже кінець світу… Авжеж, це кінець світу.

— І подумати тільки, що Мішоно, яка все це наробила, дістане, кажуть, тисячу екю! — вигукнула Сільвія.

— Не згадуй про неї, вона просто мерзотниця, та й годі! — сказала пані Воке. — Крім того, вона перейшла до тієї Бюно. Ця жінка здатна на все; вона, напевне, чинила жахливі злочини, грабувала,