Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

Він силоміць потяг Растіньяка за руку, змушуючи його йти, немов викрадав коханку.

— Давайте обідати! — гукнув художник.

Усі взяли стільці і посідали до столу.

— Ну й деньок видався! — сказала гладка Сільвія. — Куди не кинь — кругом катавасія. Ще й квасоля з бараниною підгоріла. Ну, дарма, поїсте й таке, що ж поробиш!

Пані Воке неспроможна була мовити й слова, бачачи за столом замість вісімнадцяти пансіонерів тільки десять. Але кожен намагався її втішити й розважити. Спочатку розмовляли про Вотрена та про події дня, але незабаром розмова перейшла на інше, заговорили про дуелі, про каторгу, правосуддя, недосконале законодавство, про тюрми. Невдовзі всі вже були за тисячу миль від Жака Коллена, Вікторини та її брата. Хоч їх зосталося тільки десятеро, проте галасували вони за двадцятьох, і здавалося, що в їдальні зійшлося люду більше ніж звичайно. Тільки цим і відрізнявся сьогоднішній обід від учорашнього. В цьому егоїстичному товаристві, що вже завтра знайде собі якусь іншу поживу в хроніці паризького життя, знову запанувала звичайна безтурботність. Навіть сама пані Воке заспокоїлася, пройнявшись надією, втіленням якої була гладка Сільвія.

Для Ежена цей день скидався на якусь фантасмагорію. Попри всю силу своєї вдачі і міцну голову, він не міг дати ладу своїм думкам, навіть коли опинився в фіакрі поруч із батьком Горіо, у словах якого звучала глибока радість. Вони долинали до Ежена після пережитих хвилювань наче вві сні.

— Все закінчено вранці! Ми обідаємо втрьох, усі вкупі, розумієте? Ось уже чотири роки, як я не обідав з моєю Дельфіною, моєю Фіфіною. Вона буде зі мною цілий вечір. Ми провели з нею день у вас. Я працював, як чорнороб, закачавши рукави, допомагав переносити меблі. Ах, ви не уявляєте собі, яка вона мила за столом! Вона упадатиме біля мене: «Тату, покуштуйте оце, — як смачно!» А я тоді зовсім не зможу їсти. Ах, як давно я не сидів з нею спокійно, так, як ми сидітимемо сьогодні.

— Що ж це, — сказав Ежен, — виходить, весь світ сьогодні перевернувся?

— Перевернувся? — вигукнув батько Горіо, — Ні, ще ніколи світ не був такий чудовий. На вулиці я бачу тільки веселі обличчя, щасливих людей, які стискають одне одному руки, обіймаються, немов теж обідатимуть у своїх дочок, ласуватимуть таким самим смачним обідом, як і той, що Дельфіна замовила при мені шеф-кухареві «Англійського кафе». Та що там казати! Коло неї й полин буде солодкий, як мед.

— Мені здається, що я повертаюся до життя, — сказав Ежен.

— Та швидше ж, кучере! — гукнув Горіо, відчиняючи переднє віконце карети, — їдьте хутчій, я дам сто су на горілку, якщо привезете мене за десять хвилин, куди вам сказано.

Почувши таку обіцянку, візник щодуху погнав коней.

— Та він же ледве повзе! — сказав батько Горіо.

— Та куди ж це ви мене везете? — спитав Растіньяк.

— До вас, — відповів батько Горіо.

Фіакр зупинився на вулиці д'Артуа. Старий вийшов перший і кинув візникові десять франків із щедрістю вдівця, якого закрутило у вирі насолод.

— Ну, ходімо, — сказав він Растіньякові і провів його через двір до дверей квартири на четвертому поверсі нового гарного будинку. Батькові Горіо не довелося дзвонити; Тереза, покоївка пані де Нусінген, відчинила їм двері. Ежен опинився в чарівній парубоцькій квартирі, що складалася з передпокою, віталеньки, спальні та кабінету з вікнами в сад. У віталеньці, вмебльованій і прибраній із витонченим смаком, він побачив при світлі свічок Дельфіну, що сиділа на козетці біля вогню. Вона встала, поклала ручний екран на камін і сказала Еженові чарівним ніжним голосом:

— Виявляється, за вами треба посилати, пане недогадьку?

— Тереза вийшла. Студент стиснув Дельфіну в обіймах і заплакав від щастя. Разючий контраст між тим, що він бачив тепер, і тим, що йому довелося бачити в «Домі Воке», після дня, який знесилив його серце і мозок, — викликав у Растіньяка напад нервової розчуленості.

— Я ж добре знав, що він тебе любить, — тихенько мовив батько Горіо дочці, поки Ежен лежав на козетці, неспроможний вимовити й слова і не розуміючи, звідки таке чарівне перетворення.

— Ходімо ж подивимося, — сказала пані де Нусінген і, взявши його за руку, повела в кімнату, де килими, меблі й найменші дрібнички нагадували йому в зменшеному вигляді кімнату самої Дельфіни.

— Бракує тільки ліжка, — сказав Растіньяк.

— Так, — сказала вона, червоніючи і потискуючи йому руку.

Ежен глянув на неї і зрозумів, хоч був іще дуже юний, скільки справжньої чесноти в серці закоханої жінки.

— Ви одна із тих жінок, яких треба кохати вічно! — прошепотів Ежен їй на вухо. — Так, я наважуся вам сказати це, бо ми так добре розуміємо одне одного: чим сильніше й щиріше кохання, тим глибше його треба ховати. Хай нашої таємниці не знає ніхто.

— О, таж я не «ніхто», — буркотливо озвався батько Горіо.

— Ви добре знаєте, що ви — це «ми».

— Цього я й хотів! Ви не звертатимете на мене уваги, правда ж? Я приходитиму і знову йтиму, як дух всюдисущий, але невидимий. Бачиш, Фіфіно, Нінето, Дедель, хіба я не правду казав тобі: «На вулиці д'Артуа є гарненька квартира, умеблюємо її для нього». А ти не хотіла. Я дав тобі життя, і я дав тобі радість. Батьки повинні завжди давати, щоб бути щасливими. Завжди давати — це значить бути батьком.

— Як то? — спитав Ежен.

— Так, так, вона не хотіла: боялася дурних пліток, але чи варто на догоду світові жертвувати щастям? Та всі жінки мріють зробити те, що зробила вона…

Батько Горіо розмовляв сам із собою, бо пані де Нусінген повела Растіньяка в кабінет, і звідти відразу ж долинув звук поцілунку,