Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

і звичайний розпорядок у пансіоні був порушений. Пуаре і мадмуазель Мішоно не скаржились на те, що сніданок спізнився. Щодо Вікторини і пані Кутюр, то вони спали допізна. Вотрен пішов з дому о восьмій годині й вернувся саме тоді, як було подано сніданок. Тому ніхто не обурювався, коли тільки о чверть на дванадцяту Сільвія з Крістофом почали стукати в усі двері, запрошуючи до столу. Поки Сільвії та служника не було в їдальні, мадмуазель Мішоно, зійшовши вниз перша, підмішала зілля у срібний Вотренів кухлик з вершками до кави, які грілись у гарячій воді разом із вершками для інших пансіонерів. Стара діва розраховувала на цей звичай пансіону, щоб здійснити свій намір. Сім пансіонерів зібралися в їдальні не одразу. Коли Ежен, потягаючись, спускався сходами останнім, посланець передав йому листа від пані де Нусінген. Вона писала:

«Щодо вас, друже мій, я не відчуваю ні фальшивого самолюбства, ні гніву. Я чекала вас до другої години ночі. Чекати того, кого любиш! Хто зазнав цієї муки, той не завдасть її нікому. Бачу, що ви кохаєте вперше. Що ж трапилось? Я в тривозі. Якби не боялася зрадити таємницю мого серця, то пішла б довідатись, що сталося з вами — добре чи лихе. Але якби я вийшла чи виїхала з дому в цей час, хіба б не погубила себе? Я відчула, яка гірка жіноча доля. Заспокойте мене, поясніть, чому ви не прийшли після того, що переказав вам мій батько. Я буду гніватись, але прощу вас. Чи не захворіли ви? Чому ви живете так далеко? Благаю — хоч одне слово! До скорого побачення, правда ж? Якщо вам ніколи, досить одного слова. Напишіть: «Лечу!» — або: «Хворий». А втім, якби ви захворіли, то батько сказав би мені. Що ж сталося?»

— Так, що сталося? — вигукнув Ежен і кинувся в їдальню, бгаючи недочитаного листа. — Котра година?

— Пів на дванадцяту, — сказав Вотрен, кладучи цукор у каву.

Втеклий каторжник глянув на Ежена тим холодним заворожливим поглядом, властивим людям з магнетичною силою, що, кажуть, приборкує навіть буйних божевільних у лікарнях. Ежен здригнувся всім тілом. На вулиці проторохкотіла карета, і в кімнату вбіг стривожений лакей пана Тайфера, якого пані Кутюр одразу впізнала по лівреї.

— Мадмуазель! — вигукнув він. — Ваш батько кличе вас. Сталося велике нещастя. Пан Фредерік бився на дуелі; його поранено шпагою в лоб; лікарі не мають надії його врятувати. Ви ледве встигнете з ним попрощатися, він непритомний.

— Бідолашний хлопець! — голосно промовив Вотрен. — Як можна затівати сварки, маючи тридцять тисяч річного прибутку? Справді, молодь не вміє належно поводитись.

— Пане! — вигукнув Ежен.

— Ну що, доросла дитино? Хіба в Парижі б'ються на дуелі не кожного ранку? — спитав Вотрен, спокійно допиваючи каву; мадмуазель Мішоно стежила за ним так напружено, що подія, яка приголомшила всіх, її не схвилювала.

— Я їду з вами, Вікторино, — сказала пані Кутюр.

І обидві жінки вибігли з дому, навіть не надівши капелюшків і шалей. Виходячи, Вікторина глянула крізь сльози на Ежена, немов говорячи: «Не думала я, що за наше щастя я заплачу сльозами».

— Та чи не пророк ви часом, пане Вотрен? — спитала пані Воке.

— Я — хто завгодно, — відповів Жак Коллен.

— Як усе це дивно! — не вгавала пані Воке, нанизуючи одна на одну незначущі фрази з приводу цієї події. — Смерть хапає нас отак зненацька. Молоді часто вмирають раніше за старих. Щасливі ми, жінки, що не б'ємося на дуелях; та в нас є інші хвороби, яких немає у чоловіків. Ми народжуємо дітей, і материнські муки тривають довго. Як пощастило Вікторині! Батько змушений буде її визнати.

— От бачите! — сказав Вотрен, дивлячись на Ежена. — Вчора вона не мала жодного су, а сьогодні володіє кількома мільйонами.

— Слухайте, пане Ежене, — вигукнула пані Воке, — ви наче знали, куди вціляли!

Батько Горіо враз глянув на студента і побачив у нього в руці зібганого листа.

— Ви його не дочитали. Що це означає? Хіба й ви такий, як інші? — спитав він Растіньяка.

— Пані Воке, я ніколи не одружуся з мадмуазель Вікториною, — сказав Ежен, і на обличчі в нього з'явився вираз такого жаху й огиди, що всі знітились.

Батько Горіо схопив руку студента і потиснув її. Він хотів був її поцілувати.

— Ох-хо-хо! — гукнув Вотрен. — В італійців є добра приказка: col tempo[14].

— Я чекаю на відповідь, — нагадав Растіньяку посланець пані де Нусінген.

— Скажіть, що я їду.

Посланець пішов. Ежен був страшенно схвильований і забув про обережність.

— Що робити? — промовив він голосно сам до себе. — Доказів нема.

Вотрен усміхнувся. Але в цю мить напій, всотаний його шлунком, почав діяти. Проте каторжник був такий міцний, що підвівся, глянув на Растіньяка і промовив до нього глухим голосом:

— Юначе, добро приходить уві сні.

І впав, як мертвий.

— Є таки боже правосуддя! — вигукнув Ежен.

— Е, що ж це таке з нашим бідним, любим паном Вотреном?

— Апоплексичний удар! — скрикнула мадмуазель Мішоно.

— Сільвіє, мерщій біжи по лікаря, голубко, — звеліла вдова. — Ах, пане де Растіньяк, підіть негайно до пана Б'яншона: Сільвія може не застати вдома нашого доктора Гренпреля.

Растіньяк зрадів, що є привід покинути цей жахливий вертеп, і кинувся бігти.

— Крістофе, щодуху до аптекаря, попроси чого-небудь проти апоплексії.

Крістоф вийшов.

— Батечку Горіо, допоможіть нам перенести сердегу нагору, в його кімнату.

Вотрена підняли, сяк-так протягли сходами й поклали в ліжко.

— Я нічим не можу допомогти — піду до дочки, — сказав Горіо.

— Старий егоїст! — вигукнула