Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

— Ах чорт, тхне корком. Візьми це собі, Крістофе, і принеси нам інше, ти знаєш, там праворуч. Нас шістнадцятеро, неси вісім пляшок.

— Ну, коли ви так розщедрились, — сказав художник, — ставлю сотню каштанів.

— Хо! Хо!

— Еге!

— Брр!

Вигуки пансіонерів лунали звідусіль, наче лускання ракети.

— Ану, матусю Воке, ставте дві пляшечки шампанського! — гукнув Вотрен.

— Отакої! Може, ви ще схочете, щоб я віддала вам і весь свій будинок? Дві пляшки шампанського! Та це ж коштує двадцять франків. У мене не такі заробітки. Ні! Проте якщо пан Ежен заплатить за шампанське, то я почастую наливкою.

— Від її наливки проносить, як від рицини, — сказав тихенько студент-медик.

— Мовчи, Б'яншоне, — вигукнув Растіньяк, — я не можу чути про рицину, мені з душі верне. Згода, я плачу за шампанське! — додав студент.

— Сільвіє, — мовила пані Воке, — подайте печиво й пиріжечки.

— Ваші пиріжечки вже мохом поросли, вони в рот не лізуть, — сказав Вотрен, — а печиво несіть.

Через хвилину бордо обійшло всіх. Товариство повеселіло й пожвавішало. Лунав гучний регіт, вихоплювались вигуки, схожі на голоси різних тварин. Музейний службовець спробував відтворити звичайний у Парижі вуличний вигук, схожий на нявкання закоханого кота, і негайно вісім голосів по черзі проревли:

— Ножі гострити!

— Насіння для пташок!

— Трубочки з вершками, пані, трубочки з вершками!

— Латаю каструлі!

— Устриці, свіжі устриці!

— Купую одяг, капелюхи, старі краватки!

— Вишень, кому солодких вишень!

— Парасольки, парасольки!

Пальма першості припала Б'яншонові, коли він гугнявим голосом вигукнув:

— Вибивачки — вибивати одяг і жінок!

Кілька хвилин панував неймовірний галас, лунали безглузді жарти — справжня опера, де диригував Вотрен, водночас не спускаючи з ока Ежена та батька Горіо, які вже неначе сп'яніли. Відкинувшись на стільцях, обидва поважно споглядали цей незвичний бешкет і пили мало. Обох турбували думки про те, що вони мали зробити ввечері, однак їм бракувало сили підвестися з місця. Вотрен скоса позирав на них, стежачи, як міняється вираз їхніх облич; вибравши хвилину, коли очі в них закліпали і, здавалося, ось-ось заплющаться, він, схилившись до Растіньяка, сказав йому на вухо:

— Он як, хлопче, не такі ми вже спритні, щоб змагатися з дядечком Вотреном, а він дуже вас любить і не дозволить накоїти дурниць. Коли я щось вирішив, то тільки Господь Бог здолає стати мені на перешкоді. Ах, це ж ми хотіли попередити батечка Тайфера, вчинити школярську помилку! Піч гаряча, тісто вчинене, хліб на лопаті; взавтра ми уминатимемо його, аж за вухами лящатиме; то що ж, невже не дамо посадити хліб у піч? Ні, ні, хай печеться! Якщо у нас і з'являться докори сумління, вони зникнуть в процесі травлення їжі. В той час, як ми спокійнісінько спатимемо, полковник граф Франкессіні вістрям своєї шпаги відвоює нам спадщину Мішеля Тайфера. Вікторина успадкує братову ренту — тисяч п'ятнадцять на рік. Я вже довідався і знаю, що материна спадщина становить понад триста тисяч.

Ежен слухав ці слова, але не міг відповісти: язик йому прилип до піднебіння, і його непереможно хилило на сон; стіл і обличчя пансіонерів він уже бачив немов у тумані. Незабаром гомін ущух, пансіонери по одному розійшлися; потім, коли зостались тільки вдова Воке, пані Кутюр, мадмуазель Вікторина, Вотрен і батько Горіо, Растіньяк побачив крізь сон, як пані Воке збирає пляшки і зливає рештки в одну пляшку.

— Ах, які вони шалапути, які зелені! — казала вдова.

Це було останнє речення, котре Ежен міг розібрати.

— Тільки пан Вотрен уміє встругнути таку штуку, — сказала Сільвія. — Гляньте, Крістоф гурчить, мов та дзига.

— До побачення, матусю, — сказав Вотрен. — Іду на бульвар подивитися на пана Марті в «Дикій горі» — великій драмі, переробленій із «Самітника». Запрошую вас і наших дам.

— Дякую, — сказала пані Кутюр.

— Як, сусідко? — вигукнула пані Воке. — Невже ви не хочете подивитися п'єсу, перероблену з «Самітника», твору на манір Шатобріанової «Атала»? А минулого літа ми ж так любили читати його в олтанці і плакали, наче Магдалина Елодійська, — такий він гарний. До того ж це твір моральний, він може справити добрий вплив на вашу вихованку.

— Нам не дозволено ходити в театр, — відповіла Вікторина.

— Ну, ось вони й готові, наші молодці, — сказав Вотрен, комічно розхитуючи голови батька Горіо та Ежена.

Прихиливши голову студента до спинки стільця, щоб йому зручніше було спати, він ніжно поцілував його в лоб і проспівав:

— Боюся, щоб він не захворів, — сказала Вікторина.

— А ви зостаньтеся тут і догляньте його, — порадив їй Вотрен. — Це ваш обов'язок як вірної дружини, — шепнув він дівчині на вушко. — Хлопець палко вас кохає, і ви будете його жіночкою, провіщаю вам. Отже, — промовив він голосно, — вони заслужили загальну повагу, жили щасливо й народили багато дітей. Так закінчуються всі любовні романи. Ну, матусю, — додав він, звертаючись до пані Воке і обіймаючи її, — надівайте капелюшка, святкову квітчасту сукню, графинин шарф. Я сам найму для вас фіакр. — І він вийшов, наспівуючи:

— Їй-богу, пані Кутюр! З таким