Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

— Ні.

— А яка ж буде винагорода тоді?

— П'ятсот франків.

— Зробити подібну річ за таку дрібничку! Сумління однаково буде обтяжене, а мені не так легко його заспокоїти.

— Запевняю вас, — втрутився Пуаре, — що в мадмуазель надзвичайно чутливе сумління, не кажучи вже про те, що вона дуже мила й розважлива особа.

— Ну, добре, — наважилася мадмуазель Мішоно, — коли виявиться, що це Дурисмерть, ви даєте мені три тисячі франків, а коли це людина порядна, то нічого.

— Згода, — сказав Гондюро, — але з умовою, що все буде зроблено завтра.

— Не так скоро, любий пане, мені ще треба порадитися з духівником.

— Ви хитрі, — сказав агент, підводячись. — Ну, тоді до завтра. Якщо вам треба буде негайно побачитись зі мною, приходьте в провулок Святої Анни, у кінець церковного двору за Сент-Шапель. Там у підворітті лише одні двері. Спитаєте пана Гондюро.

Саме в цей час мимо проходив Б'яншон, повертаючись із лекції Кюв'є. Він був вражений, почувши дивне прізвисько Дурисмерть і вигук славетного начальника розшукної поліції: «Згода».

— Чому ви не покінчили справи одразу? Адже це дасть вам триста франків довічної ренти, — сказав Пуаре, звертаючись до мадмуазель Мішоно.

— Чому? — перепитала вона. — Та тому, що треба ще поміркувати. Якщо пан Вотрен — справді Дурисмерть, то, може, вигідніше було б порозумітися з ним. А втім, вимагати в нього грошей — значить попередити його, а він, чого доброго, накиває п'ятами, не заплативши. Ото був би смердючий пшик.

— Якби його й попередили, — зауважив Пуаре, — то хіба за ним не стежитимуть, як сказав цей пан. Ну, а ви, звісно, тоді втратили б усе…

«До того ж, — подумала мадмуазель Мішоно, — я не люблю цього чоловіка. Він говорить мені тільки неприємні речі».

— Але, — вів своєї Пуаре, — ви можете зробити краще. Цей пан, а він здається мені дуже порядним, та й одягнений пристойно, сказав, що закон зобов'язує звільнити суспільство від злочинця, хоч би якими гарними рисами він відзначався. П'яницю завжди тягтиме до чарки. А що, як йому стукне в голову всіх нас вирізати? Хай йому чорт, ми можемо стати винуватцями цього вбивства, вже не кажучи про те, що самі станемо першими жертвами.

Мадмуазель Мішоно була така заклопотана своїми думками, що не чула слів Пуаре, які одне за одним падали з його уст, мов краплі води з неміцно закрученого крана. Якщо цей стариган починав сипати фрази і Мішоно не спиняла його, він говорив без угаву, немов заведений механізм. Почавши про одне й не зробивши ніякого висновку, він перестрибував через вставні речення до зовсім протилежної теми. Простуючи до «Дому Воке», Пуаре зовсім заплутався серед різних відступів та побіжних посилань на різні випадки життя і нарешті дійшов до спогадів про те, як він давав свідчення з боку оборони в справі якогось пана Рагулло і пані Морен. Увіходячи в дім, його супутниця помітила, що Ежен де Растіньяк захоплений цікавою інтимною розмовою з мадмуазель Тайфер. Парочка не звернула ані найменшої уваги на двох старих пансіонерів, коли вони проходили через їдальню.

— Так воно й мало кінчитися, — мовила, звертаючись до Пуаре, мадмуазель Мішоно. — Вони вже цілий тиждень ніжно позирають одне на одного.

— Еге ж, — відповів Пуаре. — Тому її й засудили.

— Кого?

— Пані Морен.

— Я кажу вам про мадмуазель Вікторину, — сказала Мішоно, не помічаючи, що ввійшла в кімнату Пуаре, — а ви мені розповідаєте про якусь пані Морен. Хто така ця дама?

— А чим же завинила мадмуазель Вікторина? — спитав Пуаре.

— Вона завинила тим, що кохає пана Ежена де Растіньяка і вішається йому на шию, сама не знаючи, куди це її заведе, наївну бідолашку.

— Уранці пані де Нусінген довела Ежена до розпачу. В глибині душі він цілком здався на волю Вотрена, не бажаючи міркувати ні про мотиви дружнього ставлення до нього цієї незвичайної людини, ані над майбутнім їхньої спілки. Тільки чудо могло перешкодити йому впасти у прірву, над якою годину тому він уже підняв одну ногу, обмінявшись із мадмуазель Тайфер найніжнішими обіцянками. Вікторині вчувалися ангельські голоси, перед нею відкривалися небеса; «Дім Воке» набирав у її уяві тих фантастичних барв, якими декоратори розмальовують палаци на сцені: вона кохала і її кохали, — принаймні вона вірила в це! Та й яка жінка не повірила б цьому, дивлячись на Растіньяка, слухаючи його цілу годину потай від домашніх аргусів? Знаючи, що чинить огидно, Ежен намагався переконати себе, що спокутує свій гріх, ощаслививши жінку, і в цій боротьбі із сумлінням навіть погарнішав, відчайдушно простуючи вперед і світячись усіма пекельними вогнями, які палали в його серці. На щастя для нього, чудо сталося: весело увійшов Вотрен і, прочитавши все, що таїлося в юних серцях, які він з'єднав винахідливістю свого диявольського розуму, раптом затьмарив їхні радощі, глузливо заспівавши гучним басом:

— Вікторина вибігла з кімнати, несучи в серці стільки ж щастя, скільки досі в ньому було горя. Бідолашна дівчина! Потиск руки, легкий дотик волосся Растіньяка до її щоки, слово, сказане так близько коло її вуха, що вона відчула теплий подих милих уст, тремтіння руки, що обняла її стан, поцілунок у шию, — усе це було священною обітницею кохання, а завдяки сусідству гладкої Сільвії, яка могла щохвилини увійти в цю осяйну їдальню, ця обітниця ставала палкішою й чарівнішою, ніж найпрекрасніші свідчення щирих почуттів, про які розповідається в найславетніших оповідях про кохання.

Ця «запорука кохання», як казали наші предки, здавалася гріховною дівчині, що сповідалася кожних два тижні. В цю годину вона подарувала більше душевних скарбів, ніж могла б дати