Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

чоловіком я була б щаслива навіть на горищі. Гляньте, батько Горіо і той упився, — мовила вона, повертаючись до вермішельника. — Цьому старому скнарі ніколи й на думку не спадало куди-небудь повести мене. Боже мій! Та він зараз упаде на підлогу! Який сором! Літній чоловік, а напився до безтями. Та, правду сказати, він і так мов не при тямі… Ану, Сільвіє, відведіть старигана до нього в кімнату.

Сільвія взяла бідолаху під пахви, потягла нагору і кинула в одежі, наче мішок, поперек ліжка.

— Бідний хлопець, — сказала пані Кутюр, пригладжуючи Еженові волосся, що спадало йому на очі, — зовсім як дівчина: не знає, до чого ведуть надмірності.

— Ах, ось уже тридцять один рік, як я тримаю пансіон, — сказала пані Воке, — і чимало юнаків пройшло, як то кажуть, через мої руки, але ще ніколи не було такого милого, такого добре вихованого, як пан де Растіньяк. Який він гарний, коли спить! Пані Кутюр, покладіть його голову собі на плече. Еге! Вона й сама падає на плече мадмуазель Вікторини! Про дітей дбає сам бог: ще трохи, і він розбив би голову об ріжок стільця. Яка б гарненька з них вийшла парочка!

— Мовчіть, голубонько! — вигукнула пані Кутюр. — Ви таке говорите…

— Та він же не чує, — відповіла вдова Воке. — Ну, Сільвіє, ходімо вдягатись. Я надіну високий корсет.

— Ото ще! Високий корсет після такого обіду, пані! — заперечила Сільвія. — Пошукайте собі кого іншого, щоб вас затягли; щодо мене, то я не хочу бути вашою вбивцею. Ця необережність може коштувати вам життя.

— Байдуже, треба догодити панові Вотрену.

— Виходить, ви дуже любите своїх спадкоємців?

— Ану, Сільвіє, годі базікати! — гримнула на неї вдова, виходячи.

— І це в її літа! — сказала куховарка, показуючи Вікторині на свою господиню.

У їдальні лишилися тільки пані Кутюр та її вихованка, на плечі якої спав Ежен. Хропіння Крістофа лунало в безгомінному будинку, підкреслюючи мирний сон Ежена, що спав, як дитина. Вікторина була щаслива; вона може дозволити собі милосердя, в якому виливаються всі найкращі почуття жінки, може, не чинячи тяжкого гріха, відчувати, як серце юнака б'ється біля її серця, і вона проймалась материнською ніжністю й гордістю. Крізь тисячу думок і почуттів, що роїлися в її душі, пробивався буйний порив пристрасті, збудженої теплим, чистим диханням юнака.

— Люба моя, бідолашна дівчинка! — сказала пані Кутюр, стискаючи її руку.

Стара жінка замилувалась її непорочним, страдницьким обличчям, осяяним у цю мить ореолом щастя. Вікторина схожа була на старовинну ікону, в якій художник, нехтуючи всякі деталі, зосередив усю чарівну силу спокійного, гордого пензля на лику, що був хоч і жовтуватого тону, але немов одбивав золотистий відблиск неба.

— А він же й двох склянок не випив, мамо, — сказала Вікторина, проводячи пальцями по Еженових кучерях.

— Коли б він був гультяєм, доню, то переносив би вино так само легко, як і всі інші. Сп'яніння промовляє на його користь.

На вулиці заторохтіли колеса екіпажа.

— Мамо, — сказала дівчина, — це пан Вотрен. Підтримайте пана Ежена. Мені не хочеться, щоб цей чоловік побачив мене в такій позі. Його слова бруднять душу, та й у погляді є щось гнітюче для жінки, наче він роздягає її очима.

— Ні, — заперечила пані Кутюр, — ти помиляєшся. Пан Вотрен — хороша людина, він трохи нагадує мені мого покійного чоловіка, — грубуватий, але м'якосердий, такий собі добрий буркотун.

В ту мить нечутно ввійшов Вотрен і глянув на цю картину — на дві юні істоти, осяяні лагідним світлом лампи.

— Ось така сцена, — сказав він, схрестивши руки на грудях, — надихнула б милого Бернардена де Сен-П'єра, автора «Поля і Віргінії», і він написав би чудові сторінки. Юність прекрасна, пані Кутюр. Спи, любий хлопчику, — промовив він, дивлячись на Ежена, — щастя іноді приходить уві сні. Пані, — звернувся він до вдови, — що мене прихиляє до цього юнака і зворушує, то це гармонія душевної краси з красою його обличчя. Гляньте, хіба це не херувим, що спочиває на плечі ангела? Цей юнак вартий кохання. Якби я був жінкою, то хотів би вмерти — ні, це було б безглуздо! — хотів би жити заради нього. Милуючись на них, — мовив він тихенько, схилившись до вуха вдови, — я не можу не думати, що Бог створив їх одне для одного. Провидіння має свої таємні шляхи, воно випробовує серця і думки людей, — сказав він уже голосно. — Дивлячись на вас, дітки мої, таких близьких одне одному чистотою душі і всіма людськими почуттями, я кажу собі: неможливо, щоб у майбутньому ви будь-коли розлучилися. Бог справедливий. А втім, — сказав він дівчині, — пригадую, я бачив у вас лінію щастя. Дайте мені вашу руку, мадмуазель Вікторино. Я знаюся на хіромантії, мені часто доводилося ворожити. Ну, не бійтесь! О, що це я бачу? Слово честі, ви незабаром станете однією з найбагатших спадкоємниць у всьому Парижі. Ви ощасливите свого милого… Ваш батько кличе вас до себе. Ви одружуєтесь із знатним, гарним юнаком, що палко вас кохає.

В цю мить важка хода кокетливої вдови перервала Вотренові віщування.

— Ось і матуся Воке, гарна, мов зіронька, і затягнена, як оса. Чи не задихаємось ми трішечки? — спитав він, помацавши планшетку корсета. — Ребра добряче здавило, матусю. Якщо ми заплачемо, станеться вибух; звісно, я позбираю уламки з пильністю справжнього антиквара.

— Ось хто знається на французькій галантності, — прошепотіла вдова, нахиляючись до вуха пані Кутюр.

— Прощайте, дітки, — звернувся Вотрен до Ежена і Вікторини. — Благословляю вас, — сказав він, кладучи їм на голови руки. — Повірте, мадмуазель: побажання чесної людини щось важать — вони приносять щастя. Господь Бог змилостивиться.

— До побачення, люба, — сказала пані Воке своїй пожилиці. — Чи не думаєте ви, — додала вона тихо, — що пан Вотрен має серйозні наміри щодо мене?

— Гм! Гм!

Коли обидві жінки лишилися самі, Вікторина,