Повернутися дощем - Світлана Талан

— Що вони тут забули? — пошепки сказав Злий.

Схоже, що бойовики зупинилися надовго, вони жартували і голосно реготали.

— Доведеться трохи посидіти, — сплюнув Злий.

Хлопці всілися в тіні, ховаючись від палючих променів сонця та ворогів. Утім, ненадовго — позаду, на іншій дорозі, загуркотіла техніка.

— Вороги пруть звідусіль, — почухав потилицю Мона.

— Аби попереду їх не було, — буркнув Злий.

За півгодини зашуміло ще з одного боку.

— Ми як миші, — сказав Малий, який до цього часу не зронив ні слова, — куди не сунься — всюди пастка.

— Малий, не починай знову, прошу тебе! — розлютився Злий. — Треба думати, що робити далі.

— Якщо нас помітять і простріляють поле, то шансів вижити у нас нуль, — сказав Геннадій. — Ми у ворожому оточенні, що нагадує літеру «п». Вихід є лише з одного боку, але попереду зорана земля, де все, як на долоні. Чекати ночі?

— До ночі ми поляжемо без води, — зітхнув Мона. — Зараз комусь із них припече в туалет, побіжить у кукурудзу, добре, якщо недалеко, а як далі прогуляється? Поле маленьке, щоб нас надійно сховати.

— Або вирішать побавитися і простріляють кукурудзу просто так, — мовив Злий.

— Чи щоб упевнитися у своїй безпеці, — додав Малий. — Справді, хлопці, тут небезпечно.

— У тебе є шапка-невидимка, щоб непомітно перетнути відкриту місцевість? — спитав Геннадій.

— Якщо побігти полем, то автомат не дострелить, а поки вони залізуть у танк, розвернуть, ми вже будемо далеко.

— А далі що? — Злий поглянув на Малого.

— Далі «зеленка», кілька кілометрів і наші!

— Дурня! — криво посміхнувся Мона. — Це самогубство!

— А що? Мені ідея Малого сподобалась! — сказав Злий.

Попри очікуване за Мінськими домовленостями перемир’я, сєвєродончани чули вибухи. Зі ЗМІ вони дізналися, що двадцять першого вересня за Лисичанськом під Кіровським українські військові потрапили під обстріл ворожої артилерії на сім діб, коли не можна було відповідати, довелося їм триматися без води та харчів. Невтішні новини приходили зі Щастя, де Луганську ТЕС знову обстріляв ворог. У ЛНР виліз, як черв’як із землі, отець Трохим. «Свята людина», яка напакостила в Сєвєродонецьку, повідомляла в Інтернеті: «У нашому полку поповнення! Добровольці з різних країн світу приїхали за покликом серця. У їх складі є французи, серби, білоруси, росіяни з різних кінців Русі і навіть дівчина з Ізраїлю. Був відслужений молебень, окроплені святою водою, бійці отримали благословення і напуття. На питання „Чи не боїтеся померти? Навіщо приїхали?“, відповіли: „Коли ми побачили фашизм у Новоросії, убивство мирних громадян, дітей, жінок, старих людей та наших братів окупантами, то не змогли залишатися байдужими. Якщо не зупинити зараз, фашизм і далі ширитиметься у світі… Фашисти йдуть у пекло, їх життя на цьому не закінчується, а у нас — зустріч з Богом. Хочемо померти жертовно, за віру і вітчизну — Святу Русь…“»

Один із керівників бойовиків Павло Дрьомов, що перебував чи то в Первомайську, чи у Стаханові, заявив, що не визнає Мінські домовленості і обіцяв наступ на «трикутник» Лисичанськ-Сєвєродонецьк-Рубіжне найближчим часом. Як завжди, призначалася чергова дата захоплення міст, щоб залякати населення в Сєвєродонецьку, були обстріляні тенісні корти, але життя, ще таке неспокійне, тривало і в місто стікалися переселенці. Дев’ятнадцятого вересня на місцевому сайті з’явилася офіційна інформація: зареєстровано 3115 осіб, найбільше із Первомайська (652) та Луганська (1300). У місто також почали переїжджати державні установи з окупованих територій, однією з перших була обласна лікарня. Відновив свій рух потяг «Київ-Луганськ», який не ходив з 26 червня 2014 року. Після відновлення залізничного мосту пішли потяги й до Сватового та Куп’янська, а із Рубіжного можна було доїхати до Харкова. У банкоматах зникла готівка, тому люди їхали в Харків, щоб отримати кошти. Важко, з потугами, життя поверталося у звичайне русло. У місті так і говорили «до війни» чи «після війни»…

— Ми повинні розділитися, — запропонував Злий, коли хлопці вирішили прориватися через зоране поле.

— Навіщо? — запитав Геннадій.

— Якщо побіжимо вчотирьох і ворог накриє нас вогнем, шансів вижити не буде ні в кого, — пояснив Злий. — Якщо вб’ють двох, то є надія, що інші двоє зможуть відсидітися до ночі. П’ятдесят на п’ятдесят — це моя думка.

— Це якщо не прочешуть кукурудзяне поле після перших двох, — зауважив Мона.

— Звичайно, — погодився Злий.

Повисла мовчанка, коли кожен прокручував у голові різні варіанти порятунку.

— Не забувайте, що спека за день забере у нас останні сили, тому до вечора повинні лишитися більш витривалі, — першим озвався Злий.

— Тут забудеш про спеку, — зітхнув Малий. — Ще година, і я почну гризти суху кукурудзу. Хоча навіщо їсти, коли нема води?

— Може, спробуємо прорватися всі разом? — невпевнено спитав Геннадій.

— Якщо когось із перших двох зачепить куля, то інші двоє під покровом ночі зможуть допомогти, — спокійно