Повернутися дощем - Світлана Талан

— Живий! — радісно мовив Геник. — Тобі пощастило, — повторював він, підповзаючи ближче, — відкинуло до дерев. Лежиш у тіні, відпочиваєш.

Він уже бачив обличчя хлопця, спітніле й запорошене землею, і дві руки, що прикривали груди. Аж тут Геник зрозумів, що хлопцеві якраз не пощастило: груди та живіт нагадували суцільну рану.

— І тебе також? — спитав Малий.

Його посмішка — неприхована радість від зустрічі із живим побратимом, але крива від нелюдського болю.

— До весілля заживе, — відхекався Геннадій. — Тебе треба перев’язати, а то кров юшить. Є укольчик?

— Є, — важко дихаючи мовив Малий. — Але… не треба мені… тобі згодиться.

— Ти що, Малий?! Злий за тебе розмаже по стінці.

— Ні, Злий — найдобріша у світі людина, — прошепотів хлопець, — шкода його броник!

Геннадій сів поруч, поклав голову Малого на неушкоджену ногу.

— Дістань з кишені аптечку, — попрохав Малий.

Геннадій спробував намацати нагрудну кишеню, але там було місиво.

— Знайшов джгут і шприц?

— Так, — відповів Геннадій і зробив вигляд, ніби дістав аптечку.

— Ось і добре, тобі згодиться.

— Малий, я тобі допоможу, — сказав Геннадій, дістаючи свій бинт.

— Залиш собі, — тихо мовив Малий.

— Ні, так не піде!

— Краще послухай, я хочу дещо сказати… те, що не встиг.

— Та встигнеш ще! Зараз треба зупинити кровотечу, щоб дочекатися наших.

— Пізно вже — моє життя на цій землі спливає.

— Не мели дурниць! Подумай про своїх батьків!

— Я хотів зізнатися, а ви мені тоді завадили, — ледь чутно мовив Малий. — Нема в мене батьків і ніколи не було.

— Як?! Ти ж весь час їм телефонував, розмовляв з ними, — здивовано сказав Геннадій.

— Удавав, що дзвоню їм, — сказав хлопець. — З дитбудинку я, мене знайшли в лісосмузі. Там почалося моє життя, серед дерев і скінчиться.

— Малий, ти мариш?

— Ні, Сєвєр, ні. Усе своє свідоме життя я мріяв про батьків, а потім я їх вигадав… Вони були майже реальні, турботлива мама і працьовитий тато, свій будиночок, садок і квіти… У моєму вигаданому житті було все, про що мріялося з дитинства… Я і сам вірив, що вони в мене є, що чекають на мене… що в мене є місце, куди я можу повернутися… Насправді ж у мене нема нічого… окрім тебе, Злого, Кабана… Ви — найцінніше, що було у мене… А я… Не хочу, щоб вважали мене брехуном… Не встиг тоді зізнатися…

— Малий, ти що?! Ми не вважаємо тебе брехуном. — Геник проковтнув важезну грудку, що застрягла в горлі. — Ти — справжній друг. Якщо ти вважав, що в тебе є турботливі та люблячі батьки, то так і є. Вони жили у твоїх мріях, а іншим людям, мені, Злому, Кабану, не можна зазирнути і побачити чужі мрії — підглядати не чемно.

— Ти насправді так думаєш? — Малий подивився в очі Геннадію, і легка посмішка промайнула на його обличчі.

— Я тобі хоч раз збрехав?

— Ні.

— Отож бо й воно!

— Сєвєр, попроси у Злого вибачення за те, що посіяв його бронежилет.

— Сам попросиш, коли зустрінетеся.

— Шкода, що я більше його не… побачу…

Хлопець відкинув голову, його тіло здригнулося, ніби ним пустили струм, і завмерло.

— Ні, Малий! Ні!

Геник струсонув недвижиме тіло Малого, потім обережно опустив, сам увіткнувся в землю обличчям. Він вчепився пальцями в траву, стис її до болю і заплакав. Йому не хотілося, щоб ридання бачив навіть мертвий Малий. Ще довго здригалося від плачу тіло юнака, який оплакував молодшого побратима, просив у нього вибачення за те, що не зміг його вберегти, і проклинав тих, хто покликав війну та ворогів…

Валентина поставила на стіл чай.

— Смачного! — побажала бійцю, що завітав у кав’ярню.

— Дякую! — сказав чоловік і спитав, чи не посидить тьотя Валя з ним.

— Зараз покурю і повернуся, — відповіла Валентина.

— Палити шкідливо, — зауважив жартома чоловік.

— Знаю, дорогенький, — зітхнула Валентина, — але я вже доволі доросла тьотя, щоб самій розпоряджатися своїм здоров’ям і вирішувати, палити мені чи ні, — не зле кинула жінка і вийшла на ґанок.

Їй часто робили неприємні зауваження щодо паління. Жінка нервово дістала тонку цигарку, піднесла