Повернутися дощем - Світлана Талан

вухах стояло, як свекруха гримить каструлями, розкладає на столі ложки і розливає по мисках суп. Вірите, що не хотілося розплющувати очі? І така ностальгія охопила за минулим! Колись понад усе хотілося зранку поспати і не чути, як вовтузиться свекруха на кухні, а тепер кілька років життя віддала б за таку мить! Уявила, що все повернулося назад, я сплю в теплому ліжку, прокидаюсь, а мати чоловіка вже приготувала смачний сніданок, ще можна поніжитися під ковдрою біля коханого, щоб потім зайти на кухню, вдихнути пахощі страв і сісти за стіл.

— А там супець з курячими крильцями! — додала та сама жінка.

— Чому ми не цінуємо те, що маємо? — розмірковувала Олена. — Чому нам здається, що може бути краще, ніж є? Чому нема науки, яка навчила б нас бачити в буденному житті все гарне, а не погане?

— Є така наука, — озвався Жулік. — І назва її — життя.

Люди замовкли. Кожен поринув у найкращі спогади у своєму минулому. Голосний гуркіт у металеві двері змусив їх здригнутися, повернув у реальність.

— Підйом! — почули вони хрипкий бас охоронця.

Розділ 84

Бійці увімкнули мобільні, щоб додзвонитися до своїх командирів, але вони розрядилися.

— Приїхали! — зітхнув Малий, який був у розпачі і не приховував того. — Куди тепер іти? Що робити? Як дізнатися, де наші? Усе! Нам гаплик! — Я більше нікуди не піду. Усе марно. Скільки ми блукаємо? Будемо куширями[5] лазити, поки нас не візьмуть у полон, як Кабана?

— Усім нелегко, — сказав Мона.

— Йдіть куди хочете, — Малий поклав автомат і сів на трухлявий пень. — Хай приходять ополченці й роблять зі мною що хочуть.

— Ти зовсім того? — Мона покрутив пальцем біля скроні.

— Мені все одно! — нервово промовив хлопець. — У кожної людини є запас сил, у мене він скінчився. Усе!

— Ну що ти розкис? — Геннадій сів поруч. — Якщо тобі начхати на своє життя, то подумай про батьків. Якщо тебе не буде, то чи стане їм легше. Хоча б заради них ти повинен триматися! Нам усім дуже важко, але легше, ніж тим, хто лежить у землі й ніколи не підведеться. Ми — живі! Це наш плюс. Нам уже пощастило, коли ми не пішли з колоною «коридором смерті», ми кілька разів потрапляли в халепи, але вижили. Наша місія на землі ще не скінчилася. Невже ти не хочеш добратися до своїх, щоб відпочити, помитися, поїсти і відомстити за Кабана? За тих хлопців, які зараз лежать у посадках і на полях?

— У тебе ще є сили, тому так говориш, — сказав Малий. — У мене їх нема. Мені все байдуже… Йдіть далі і не чіпайте мене! Так чи так нас візьмуть у полон.

— З будь-якої ситуації є вихід. Пам’ятаєш, як казав Філософ: «Виходу нема лише з труни. Тож не скигліть!»[6]?

— Відчепись! — відмахнувся хлопець.

— Злий, чому ти мовчиш?! — обурився Геник.

Злий сидів віддалік, жуючи травинку і думав про щось своє. Здавалося, що розмова побратимів його зовсім не обходить, бо внизу угледів щось надзвичайно цікаве.

— Сєвєр, не чіпай його.

— Може, і він тут лишиться разом із Малим чекати ополченців? — кинув Мона.

— Йдіть уже! Я стомився! Мені все набридло! — нив Малий. — Життя така мерзенна річ! Навіщо я жив?

— Злий! — знову звернувся до побратима Гена. — Що з ним робити?

— Облиште його, — спокійно мовив. — Хоче лишитися? Нехай. Зброя не його власність, тому автомат заберемо. Ополченці сюди навряд чи прийдуть. Навіщо їм лізти нагору? Посидить кілька годин на спеці, знепритомніє і піде на вечерю лисицям чи вовкам. Коли зуби хижаків устромляться в тіло, від болю отямиться і трохи поборюкається, волаючи до хрипоти, коли звірі ласуватимуть його плоттю.

Малий наче води в рот набрав. Він сидів, обхопивши руками коліна, і тихо зітхав.

Хлопці попили води, і Малий не відмовився, випив свої законні два ковтки.

— Злий, що будемо робити? — спитав Геннадій.

— Треба йти до своїх.

— Питання куди? — зауважив Мона.

— Давайте подумаємо, — Злий виплюнув травинку. — Гадаю, наші там. — Він вказав пальцем. — Вусик говорив, що від траси, де чекали українську колону, до наших позицій усього кілька кілометрів. Якщо ворожа техніка посунула праворуч, отже, там їхні, а нам — трохи ліворуч.

— Згоден, — підтримав Мона. — Злий діло каже.

— А якщо наші відступили? — зауважив Геннадій.

— Цього ми не знаємо, тому будемо сподіватися на краще, — Злий підвівся. — Хто йде далі? Ось і добре, — сказав він, помітивши, що Малий повільно підвівся і закинув автомат на плече.

Хлопці спускалися яром, аби перейти дорогу й потрапити на поле кукурудзи. Вони вже сховалися серед високих рослин, коли почувся гуркіт техніки, який