Повернутися дощем - Світлана Талан

Хлопець сидів на землі, обхопивши голову руками, і тихо схлипував. Злий підійшов до нього та обійняв.

— Не треба, Малий, чуєш? Ми розрахуємось з ними за Кабана. Ти мені віриш?

Малий мовчав.

— Полон — це ще не кінець, — сказав Гена. — Ми ще зустрінемось з Кабаном. Головне, що він живий.

Робота прибиральниці давала змогу Насті іноді спілкуватися з ополченцями.

Зазвичай вони охоче йшли на розмови, коли залишалися з нею наодинці. Найбільше Настю цікавило питання, що спонукало їх взяти до рук зброю. Дехто з чоловіків чесно зізнався, що записався в ополчення через матеріальну скруту.

— Чим годувати дітей? Де можна зараз заробити гроші? — були типові відповіді.

Інші спокійно розмовляли, поки тема розмови не заходила про ворогів, від згадки про яких ополченці вмить звіріли й репетували:

— Майдан — це ворог!

— Правий сектор — фашисти!

— Ніколи батальйон «Айдар» не увійде в Луганськ!

Настя здогадувалась, чому ополченці ненавидять айдарівців. Навіть до полонених дійшли чутки, що саме вони заходили в Луганськ і навіть підняли в місті синьо-жовтий прапор. Бійці «Айдару» мали всі шанси звільнити місто від бойовиків, але отримали наказ відступити, а потім завадили Мінські домовленості. Звичайно, про такі речі говорити з ополченцями було не можна.

Частенько вони жалілися Насті, що їм набридло воювати, і хочеться повернутися додому.

— То повертайся, — сказала Настя одному чоловіку. — Хто тримає?

— Хочу, щоб мої діти розмовляли російською мовою, — почула завчене у відповідь.

Подальші розмови не мали сенсу, бо пояснити, хто забороняє дітям розмовляти російською, ніхто не міг та й не намагався. Складалося враження, що люди враз отупіли та втратили спроможність мислити. Але найбільше Настю турбував прапор України, який лежав на підлозі в кабінеті Філіна. Великий, завдовжки два метри, вона щодня витрушувала його і знову стелила під ноги ополченцям. Зазвичай Філін виходив з кабінету, коли Настя приходила прибирати. Це її трохи заспокоювало, бо позбавитися страху перед цією людиною вона й досі не могла. Настя намагалася якнайшвидше прибрати, але й без Філіна тут у неї все валилося з рук.

«Якийсь диявол, а не людина, — думала Настя, витираючи пил на полицях та підвіконні тремтячими руками. — Але я повинна стати сильнішою за нього», — підбадьорювала себе. Та знову зустрівши, опускала очі і відчувала, як зрадницьки тремтять руки і підкошуються ноги.

Щодня Настя прокидалася з надією, що її повернуть на роботу до громадської їдальні, де вона зможе зустрітися з Алісою і дізнатися, як там її мама i діти, та марно. Втішало те, що Аліса сповістила матір про полон, колишня подруга напевно стримала свою обіцянку.

За вечерею Вадим спитав:

— Чому ти не попросиш волонтерів зателефонувати матері та Генику?

— Навіщо? Я знаю, що Аліса їм подзвонила, — відповіла Настя: — А ти чому не передаси через них звістку Левкові?

— Уже нема сенсу, — посміхнувся Вадим, — незабаром повернемося додому.

Щодня вони сподівалися, що частину полонених з камери відпустять по домівках, але всі тридцять дев’ять були на місці. Перші дні спали по черзі, але так було дуже незручно. Люди тільки встигали поснути, як треба було прокидатися і поступатися місцем. Тоді вони примудрилися спати або сидячи, або схилившись на плечі одне одному. Настя з Вадимом спали під ліжком, на боку, тісно притиснувшись і таким чином звільнивши площу під ліжком ще одній людині.

Листопад нагадав, що зима не за горами. У камері не топили, тому вдень за відсутності людей повітря охолоджувалося. Ввечері, навпаки, ставало задушливо, що справляло враження тепла. Настя підгортала частину матраца під бетонну стіну, щоб не притулятися до холодної стінки.

З іншого боку Вадим зігрівав її своїм тілом, тому їй пощастило не застудитися. Дехто зі співкамерників встиг підхопити застуду і не міг заснути від надривного кашлю, що заважав спати й іншим. Ніхто не дорікав за незручності, як було перші дні — люди швидко призвичаїлися співіснувати в нелюдських умовах, тішачи себе тим, що ці негаразди тимчасові. Прокинувшись уранці, вони часто розповідали про свої сни, ділилися думками — так, ніби жили великою родиною, яка змушена тимчасово тіснитися, але незабаром кожен з них повернеться до звичного життя окремо.

Олена прокинулася і зрозуміла, що її сусіди також не сплять, лежать, зігріті теплом сусіда, чекають на команду підйом.

— Доброго ранку! — посміхнулась вона Степану, який кліпнув очима і знову заплющився. — Мені сьогодні наснилася сім’я.

— Мені моя також щоночі сниться, — обізвалася одна із жінок.

— Сон був настільки чіткий, — продовжила Олена, — як реальність. Наче наша родина сіла на кухні снідати, брязкали тарілки, і смачно пахло супом з курятиною. Знаєте, коли ми зі Степаном жили спочатку разом зі свекрухою, вона прокидалася вдосвіта, починала гриміти каструлями, а нам молодим так хотілося ще трішки поспати!

— Знайома історія! — сказала якась жінка.

— До чого я веду? — продовжила Олена. — Сон був настільки реальним, що коли прокинулася, мені у