Повернутися дощем - Світлана Талан

запальничку. Не хотілося виказувати своє хвилювання солдатові, тому поспішила заспокоїтися курінням. Уже кілька днів поспіль у соцмережах, де вона розміщувала оголошення про розшук Насті та Вадима, писали, що Настю розстріляли в Луганську. Після першого повідомлення Валентина не стривожилася, бо вже траплялися помилки, але щодня під дописом хтось писав про загибель подруги. Спочатку ця людина підписувалась як Петро Справедливий, бо приховувала справжнє прізвище і, за припущеннями Валентини, могла бути звичайним найманим ботом. Але сьогодні вранці, коли вона прийшла у кав’ярню і за звичкою одразу ввімкнула комп’ютер, побачила повідомлення під іншим іменем. Писала якась Людочка з Луганська: «Валентино, я маю не зовсім приємну новину. Живу в Луганську і працюю прибиральницею в приміщенні, де тримають полонених, тож на власні очі бачила, як вели на розстріл Настю з Сєвєродонецька. Згадала про ваші оголошення, подивилась фото, і сумнівів не лишилося, то була саме вона. Прийміть мої співчуття і передайте рідним цю страшну новину». Валентина кілька разів перечитала повідомлення і зателефонувала Ользі, просячи приїхати, бо розгубилася і не знала, чи говорити про це матері Насті.

— Я зараз зайнята, — сказала їй Ольга, — але за годину-дві звільнюся, тоді підскочу і разом помізкуємо, як бути.

Валентина стояла на високому ґанку, підставивши обличчя приємному легкому вітерцю. Кінець вересня радував сонячними днями, коли спека вже не докучала, дощі ще не періщили землю, дерева не роздяглися, лише змінили свій одяг на жовто-помаранчевий. Валентина зупинила погляд на бігборді навпроти її закладу. Обривки паперу, як розтріпані крила велетенського птаха, лопотіли на вітрі. Валентина згадала, як під час окупації ополченці розмістили на цьому бігборді плакат із закликом записуватися в ополчення і ставати на захист Донбасу від фашистів. Одного дня, коли вона вийшла на ґанок по чергову дозу нікотину, розбишакуватий вітер, прогулюючись широким проспектом, відірвав кутик плаката. З того дня вона спостерігала, як потроху вітер обриває папір. Їй спало на думку, що місто буде звільнене в день, коли вітер зірве останній шматок плакату. Напевно, вітер був не на боці ополченців, тому щодня відшматовував хоча б невеличку смужку. Коли у місто увійшли українські воїни, Валентина побачила, як вітер зірвав останній шматочок плаката і кинув просто під колеса військової техніки з синьо-жовтими прапорами…

— Дякую за чайок! — вирвав її зі спогадів голос бійця. — Я вже попив, не дочекався вас.

— Вибач, рідненький.

— Мені час іти!

— Бережи себе! — Валентина обійняла бійця.

Вона провела його поглядом. Скільки вже разів проводжала ось так, обіймала, а потім дізнавалася, що бачила хлопця востаннє. У попільничці — чотири недопалки, не помітила, як викурила. Жінка сховала в кишеню пачку з цигарками і побачила, як вулицею йде міліцейський патруль. Коли п’ятеро чоловіків у формі порівнялися з кав’ярнею, Валентина посміхнулась і голосно привіталася.

— Слава Україні! — вигукнула з гордістю, що нарешті можна не криючись промовляти такі слова.

Міліціянти зупинилися і невдоволено зиркнули.

— Що ти сказала? — невдоволено спитав один.

Валентина впізнала його, бо неодноразово бачила під час патрулювання вулиць разом із ополченцями і навіть знала його прізвище. Нічого дивного в тому, що він і зараз на службі. Частина їх так і лишилася працювати у правоохоронних органах, змінивши георгієвську стрічку на синьо-жовту.

— Слава Україні! — повторила Валентина здивовано. — Я щось не те сказала?

— Ти взагалі багато говориш!

— А ми з вами вже на «ти»?

— Ану повтори ще раз, що сказала спочатку!

— Слава Україні! — сміливо повторила Валентина, не зовсім розуміючи, до чого йде.

— А ти знаєш, що ми тебе зараз за такі слова заберемо на підвал?

Валентина від подиву і несподіванки навіть рота відкрила. Хвилину вона не могла повірити в почуте, а коли опанувала себе, то промовила:

— Я… не розумію.

— А я зрозумів, що ти сама напросилася на підвал!

— На підвал?

— Так!

— За слова «Слава Україні!» в українському місті?! Залюбки!

Валентина швидко забігла в приміщення, схопила ключі, вийшла і замкнула двері.

— Усе! Я готова! Можете мене забирати на підвал! — сказала вона із викликом, спускаючись сходинками. — Тільки побачимо, чим це для вас скінчиться!

Біля кав’ярні зупинився легковик, і Ольга з чоловіком поспішили до Валентини.

— Що трапилося? — спитала Ольга, побачивши подругу розлюченою до нестями.

— Мене забирають на підвал! — зухвало відказала Валентина. — Ви й гадки не маєте за що!

— За що? — спитала Ольга.

— За те, що привіталася із нашими «славними» правоохоронцями словами «Слава Україні!». Геть знахабніли! Мабуть, забули, що живуть не в Новоросії, а в Україні! — зле і схвильовано говорила Валентина. — Будь ласка, везіть мене на підвал! Чого дивитеся?! Чи злякалися за свої погони, які, я вам гарантую, полетять з вас так, що аж гай шумітиме!

— Валю, заспокойся, — Ольга обняла подругу.

— Ходімо звідси, — сказав міліціянт своїм товаришам по службі і стиха додав: — бандерівське кубло!

Міліціянти посунули вулицею, а Валентина вклала ключі від