Повернутися дощем - Світлана Талан

— Нічого собі! — вирвалося у Геннадія. — І що кажуть хлопці?

— Зрада наших генералів, підлість ворога. Колись дізнаємося всю правду, — зітхнув Злий і додав: — Якщо доживемо. Війна знищує багато чого, перша в списку — правда. Що ще хочеш спитати?

— Уля… Ти не знаєш?

— Знаю. У госпіталі в Харкові через поранення руки, я їй телефонував. Годі базікати, пішли, а то в тебе нога відвалиться. Як танцюватимеш на весіллі? — Злий підвівся із землі. — Така гарна ніжка була, а її мухи обгадили, та й Малий чекає…

Наступного дня після написання заяви в міліцію Валентину викликали для свідчень. Їй знову довелося повторити все із самого початку. Вона поставила підпис і поцікавилася, коли вживуть заходів щодо патрульних.

— Обов’язково зреагуємо у найближчі два дні, — запевнили її.

Задоволена, вона повернулася в кав’ярню, де на неї чекали Ольга та бабці, які прийшли по борошно. Старенькі вже знали про неприємну пригоду, тому не поспішали повертатися додому.

— Ну що там? — спитали вони. — Покарають бусурман?

— Пообіцяли, — посміхнулась Валентина. — Олю, ти не віддала борошно? Чому? — спитала подругу.

— Віддала вже, але всі хотіли тебе дочекатися.

— Дякую вам, мої дорогенькі! — розчулилася жінка. — Що б я робила без вас, без вашої підтримки? По сто грамів чаю?

— Не відмовимося, — за всіх відповіла Ольга.

Коли жіночки пішли, потягнувши на візочку мішок з борошном, Валентина ввімкнула комп’ютер і згадала, що через прикрий випадок забула поговорити з подругою.

— Олю, ти бачила повідомлення про Настю?

— Так, читала. І що ти думаєш з цього приводу?

— Цього разу схоже на правду, — зітхнула Валентина. — Пам’ятаєш, коли Настя з Вадимом їхали, я сказала, що в мене погане передчуття?

— Пам’ятаю. Отже, ти вважаєш, що це не черговий фейк?

— Так.

— А я не вірю!

— Може, розповісти про це Богдані Стефанівні? — обережно сказала Валентина.

— Не потрібно поспішати. Сама знаєш, скільки навколо прихованих ворогів. Поки це не підтверджена інформація, залишімо їй надію і собі також. Гаразд?

Валентина поміркувала і погодилася. Два дні вона чекала дзвінка від правоохоронців, але марно. На третій пішла на прийом сама, і її знову запевнили, що відповідних заходів вживуть, і негайно. Того дня Валентина не зачинила кав’ярню о десятій вечора, як завжди. Додому йти не хотілося — там її ніхто не чекав, лише темні вікна квартири лякали своєю порожнечею. На душі було незатишно, тому жінка замкнула двері і засіла за комп’ютер. Від невтішних новин, якими були заповнені сайти, накрило її новою хвилею розчарувань та сумних роздумів. Згадалося, як чекала визволення від окупації. Спочатку сподівалася, що перших кількох ополченців, які з’явилися в місті, швидко затримають правоохоронні органи. Та де там. Коли їх увійшло кілька десятків, вірила, що загарбників ось-ось знищать, допомога прийде згори в прямому значенні. Тоді вона часто ночувала в кав’ярні, а посеред ночі виходила на ґанок покурити і все дивилася на небо, очікуючи штурмову десантну групу, яка непомітно спуститься в місто, виб’є нечисть, а вранці мешканці міста дізнаються про звільнення. Якою вона була наївною! І як вірила, що звільнення прийде саме вночі і згори!

Валентина взяла пачку з цигарками, вийшла надвір і закурила. Темне небо обсипане світним горохом, вікна будинків темні, місто спить. Десь далеко пролунало кілька довгих автоматних черг — звичні звуки, мабуть, на блокпостах хлопці або відстрілюються, або прострілюють «зеленку». Що там коїться і хто в кого стріляє — ніхто не знає. Валентина викинула недопалок і знову замкнулася, залишивши по той бік дверей безлюдний тихий проспект. Вона вимкнула комп’ютер та світло в кабінеті, що зараз слугував складом, зсунула докупи два крісла. Не роздягаючись, Валентина лягла, згорнувшись у клубочок, як їжак, заплющила очі. Довго крутилася, але втома і напруження далися взнаки, і вона провалилася в сон…

Валентина підскочила на своєму ліжку як ужалена, коли почула автоматну чергу зовсім поруч і задзвеніло бите скло. Вона прожогом вискочила до дверей, все ще не розуміючи, що трапилося. Вхідні скляні двері зяяли дірою. Вона відімкнула їх і огледілася на ґанку. Ніде ні душі, на стінах — сліди від куль.

— Нічого собі! — сказала Валентина і вилаялася.

Вона набрала 102 і повідомила, що кафе обстріляли невідомі. Сонний і не дуже чемний голос наказав чекати. За десять хвилин приїхали міліціянти, згодом — експерти, які визначили, що стріляли з автомата Калашникова, нарахували сім куль. Валентину спитали, чи когось підозрює. Вона розповіла про нещодавню пригоду, коли один із патрульних погрожував їй підвалом.

— Розберемося, — сказали їй уже під ранок, коли закінчили свою роботу.

— Оце так нічка! — зітхнула Валентина і взялася за прибирання.

Вранці до неї заїхала Оля, і жінки обговорили нічну подію.

— Ти ж могла загинути! — схвильовано мовила Ольга. — Якби ти не пішла спати в кабінет, то куля б застрягла не у стіні, а у твоєму тілі!