Повернутися дощем - Світлана Талан

— Я зрозуміла це вже пізніше, — зізналася Валентина, — а тоді була в шоці й одразу побігла надвір. На мене могли чекати, щоб пристрелити.

— Виходить, це було попередження. Ти впевнена, що від того мента?

— Майже впевнена, — відповіла Валентина. — Не солдатики ж у мене стріляли?

Надвечір жінка помітила на протилежному боці міліцейський патруль і того міліціянта, що їй погрожував. Він глипнув у її бік і задоволено посміхнувся. Сумнівів не лишалося — стріляв саме він, і метою було не вбити її, а залякати.

— Не дочекаєшся! — сказала вона впівголоса і розчавила недопалок у попільничці.

Геник погано пам’ятав, як вони зі Злим дісталися машини «Червоного хреста» і що було потім, у пам’яті спливала дорога до госпіталю, автівка, вщент набита пораненими бійцями, коли кожен відчував по обидва боки тіла побратимів. А ще вибоїни на дорозі, які змушували одних поранених стогнати від стрибків машини, інших — кричати від болю і навіть непритомніти. Геннадій був не при тямі, коли його доправили в Дніпропетровський госпіталь. Розплющив очі й побачив лікаря, що схилився над ним.

— Агов, хлопче! — Лікар, чоловік середнього віку, в окулярах, за якими ховалися стомлені почервонілі очі, торкнувся прохолодною рукою чола. — Ти мене чуєш?

— Так.

— Це вже добре. Зараз ми тебе будемо оперувати, — спокійно повідомив лікар. — Ти пам’ятаєш, що в тебе пошкоджено?

— Права нога.

— І як довго ти був без медичної допомоги?

Геннадій напружив пам’ять і зміг дати чітку відповідь.

— З ногою кепські справи, — сказав лікар.

— Здогадуюсь, — Геник спробував посміхнутися, перевести розмову на жарт, але не зміг.

— Часу згаяно багато, тому зараз будемо робити все, щоб зберегти тобі життя — почалося зараження крові. Нічого, що я так прямо?

— Усе гаразд, лікарю! Тепер я тут і впевнений, що ви мені допоможете.

— Я б на твоєму місці, герою, не був би таким упевненим, — лікар прикусив нижню губу. — У тебе є шанси повернутися до нормального життя після операції… щоправда, вже без ноги.

— Що-о-о?! — Гену ніби уразило струмом. — Ні! Ні! І ще раз ні! Я не дозволяю відтяти ногу! — крикнув.

— Тоді зменшуєш свої шанси видряпатися майже до нуля, — відказав лікар. — Таких, як ти, багато, життя на цьому не закінчується.

— Ні! Я не хочу жити безногим! І ви не маєте права її відрізати без моєї згоди! Де ручка? Дайте мені папір! Я напишу заборону на таку операцію!

— Хлопче, не гарячкуй, — лікар залишався спокійним, — вислухай мене уважно. У тебе є два шляхи. Перший: залишитися з ногою, перенести кілька болісних операцій і невдовзі померти в нелюдських муках. Другий: залишитися без ноги, пройти реабілітацію фізичну і моральну, щоб звикнути жити далі, одружитися, мати діточок і таке інше. Зараз я піду, а в тебе є десять хвилин, щоб заспокоїтися і обрати, а вибір у тебе, на превеликий жаль, невеликий: або життя без однієї частини тіла, або смерть з усіма.

Чоловік крутнувся і вийшов, тихо причинивши за собою двері. Медсестра біля вікна повернулася спиною. Рясний піт заливав його обличчя, пік очі, змішувався з непроханими слізьми. Усе тіло перетворилося на розпечене місиво, мізки закипали і не спроможні були прийняти тверезе рішення. У його розпорядженні було десять хвилин, щоб вирішити свою подальшу долю. Думки, різні, сплутані, суперечливі, проносилися одна за одною і розчинялися в тому киплячому чавуні свідомості. Залишитися без ноги, щоб на тебе дивилися з жалем або з огидою? Бачити щодня куксу і розуміти, що ти нещодавно був такий, як усі, міг бігати, займатися спортом, воювати, а потім… Улянка, миле, добре, синьооке диво. Стільки років чекала на його увагу та кохання, а коли все прийшло — знову муки і на все життя. Ні, він не хоче такої долі для неї! Краще вже один раз оплаче його і знайде собі іншого. І чому він вижив? На страждання свої та близьких! Жити, аби щоразу бачити материну сумну посмішку, за якою приховані біль та співчуття? Купувати пару взуття, щоб один новий черевик викидати на смітник? Ні! Не потрібне таке життя! І де той лікар ходить?

До Геннадія підійшла медсестра, повненька жіночка, чимось схожа на тітку Алісу, протерла вологою марлею лице.

— У тебе є батьки? — спитала по-материнськи лагідно.

— Є.

— А дівчина?

— Так.

— Давай зараз зателефонуємо твоїм рідним.

— Не треба.

— Ти повинен розуміти, що з тобою все може трапитися, а батьки хвилюватимуться. Подумай про них.

— Добре, але в мене нема мобільника.

Жінка дістала з кишені телефон, попросила продиктувати номер.

— З таким абонентом нема зв’язку, — сказала. — Давай ще номер.

— Я не знаю номер батька, лише Улі, моєї дівчини.

— То давай їй подзвонимо.