Повернутися дощем - Світлана Талан

— Спитайте від мого імені, як вона почувається, — попросив Геннадій. — Уля також у госпіталі, у Харкові, — пояснив він. — Тільки не говоріть, будь ласка, де саме я зараз, і попросіть поки не сповіщати рідних про моє поранення — я сам… потім.

— Як скажеш, — знизала плечима жінка, — диктуй номер.

Медсестра зробила все, як просив Геннадій. З короткої розмови він дізнався, що Уля має поранення руки, що йде на поправку. Дівчина просила дати номер Геника, але жінка сказала, що він поки що не має телефону і незабаром сам подзвонить.

— Точно подзвониш? — спитала жінка, ховаючи мобільник до кишені.

— Якщо залишуся з ногою і живий, — відповів Геннадій. — Я не дам відрізати ногу, так і передайте лікарю.

— Дурненький, — зітхнула жінка.

У Гени знову зашуміло, загуло, запекло в голові, навколишній світ почав швидко зникати в темряві. Як крізь воду, до нього донеслися слова лікаря та медсестри:

— Що він тут наговорив?

— Сказав, що не дає своєї згоди на ампутацію.

— Терміново готуйте його до операції!

Настя закінчила прибирання в усіх кабінетах, залишалися тільки коридор і кабінет Філіна. Зазвичай вона мила підлогу в коридорі в останню чергу, але цього дня Філін як навмисно до самого вечора не виходив зі свого кабінету. Настя не ризикнула зайти туди, тому поміняла воду у відрі, начепила на дерев’яну швабру ганчірку і, не поспішаючи, почала тягати її підлогою коридору. Час від часу вона кидала погляди на кабінет, де засів Філін, але чоловік, схоже, й не збирався покидати робоче місце. Настя закінчила мити, день збігав до кінця, тож вибору не мала. Вона постукала, почула: «Заходьте!» й обережно прочинила двері. Одразу ж у вічі кинувся синьо-жовтий прапор на підлозі, з відбитками брудного взуття. Вона не наступила на нього, обережно обійшла, поставила відро і вологою ганчіркою взялася протирати полиці в книжковій шафі. Філін сидів у шкіряному кріслі за столом. Настя спиною відчувала його погляд. Вирячкуваті очі пронизували її тіло, наче спицями, знущаючись, повільно й боляче. Її пальці дрібно тремтіли, коли вона обережно переклала з місця на місце паперову теку.

— Додому хочеться? — пролунав неприємний скрипучий голос.

— Так, — відповіла, не повертаючись.

— Усі хочуть, але не всі повертаються.

У Насті всередині все завмерло.

— Але ж… нас обміняють? — несміливо спитала вона.

— Можливо. Як на мене, то я б вас тут і згноїв.

— Чому?

— Клопоту від вас було багато, сподівання мої не справдилися.

Насті було дивно чути, що Філін розмовляє спокійно — таке було вперше, і в кожному його слові вона намагалася вловити якусь каверзу.

— Скажи мені, укропко, ти завжди була така пришиблена? — продовжив чоловік.

— Що ви маєте на увазі?

— Невже ти й справді хочеш жити в країні, де прогнили всі нутрощі? Якщо ти розумна жінка, то чому не бачиш, що Україну грабують всі, хто приходить до влади? Що там нема майбутнього, зараз погано, а буде ще гірше. Ти так любиш своїх правителів, що ладна покласти за них своє життя?

У Насті все закипіло всередині. Філін її розлютив, і вона, забувши свої страхи, різко повернулася і вперше подивилася йому просто в очі.

— Так, Україні й справді не щастило з правителями, — сказала вона, чітко карбуючи слова, — і мені її шкода. Мені не байдуже, що її грабують і шматують, і ми, народ, давали владі це робити впродовж багатьох років, та все змінилося! І майбутнього не буде, якщо кожному українцю буде байдужа доля країни, а значить, і своїх нащадків. Ні, я не ладна покласти своє життя за правителів. Я можу віддати його за свою родину, за дітей, за українців, за те, щоб наступному поколінню жилося краще, ніж нам. І я впевнена, що в України буде щасливе майбутнє, головне — витримати всі випробування і гідно пройти крізь вогонь очищення.

— Красиві слова! — єхидно посміхнувся Філін. — Щось у тобі мені подобається. Може, залишишся у нас на роботі? Я дам тобі посаду, гідну зарплатню, а ти промиватимеш мізки тим, хто ще не зрозумів, що Україна — це фашизм, а молода республіка незабаром розквітне, як сад навесні.

— Бачу, ви й самі можете непогано говорити, — у її голосі забриніла легка іронія. — Але ж я вам щойно сказала, що люблю свою країну. Як я можу агітувати за ЛНР?

— Людина схильна підлаштовуватися під інших і зазвичай, коли вона розумна, обирає місце, де тепліше і зручніше.

— Я народилася в Україні, там виросла, моя душа там буде завжди. Чи можу я продати свою душу? Звичайно, ні. Ніколи!

— Дам вам з чоловіком житло.

— У нас воно є.

— Вшива квартирка з кухнею в шість квадратів? — хихикнув Філін. — У вас буде власний двоповерховий будинок, службова машина. Як така перспектива?

— Дякую, але краще вже на шести квадратах кухні, ніж жити у