Зима у горах - Джон Вейн

Другий знову замахнувся гайковим ключем, цілячи Роджеру в голову. Роджер втягнув голову в плечі, не розтискавши пальців, щосили штовхнув водія в шию, відкинувши його на молодика з гайковим ключем, і всі троє, обхопивши один одного, недоладно закрутились па місці. Водій спробував ударити Роджера коліном у пах. Роджер ухилився й щосили копнув водія в гомілку, не випускаючи його горла. «Як яскраво світить сонце»,— подумав він.

Водій випустив каменюку, і вона впала до Роджерових ніг. Втративши надію задушити його зовсім, Роджер зненацька відпустив водієве горло, нахилився й схопив камінь.

І поки водій, тримаючись руками за шию й заточуючись, задкував, Роджер щосили пожбурив у нього каменем. Йому хотілось розтовкти його бліде, знавісніле обличчя.

Очевидно, м’язи вже зовсім не корились йому, бо навіть з такої малої відстані — три чи чотири фути — він примудрився схибити, і камінь пролетів у водія над плечем, не завдавши йому шкоди, У тиші Роджер почув, як камінь вдарився у протилежну огорожу, скотився по укосу вниз і знову безневинно ліг на дорогу. І цей звук сповістив Роджера, що він програв. Він зробив усе, що міг, а його вороги були живі, здорові й навіть без серйозних ушкоджень. Зараз вони візьмуться за нього. «Чи чують нас вівці? — розмірковував Роджерів внутрішній голос,— Та яке їм діло до людської бійки?»

Вівці, вирішив Роджер, просто дивитимуться. Вони не перестануть жувати й тоді, коли його нещадно битимуть, обертаючи на каліку, прикутого на все життя до інвалідного візка, або так розвалять голову, що він перетвориться на ідіота й сидітиме десь у забутому кутку якоїсь психіатричної лікарні та белькотітиме різні дурниці. Ось, Джеффрі, я йду до тебе, ми будемо разом. А може, це смерть? Смерть набагато краще. Смерте, прийди й забери мене, випереди гайковий ключ!

Ті двоє неквапливо наближалися до Роджера. Здавалося, вони чудово усвідомили, що його опір зламано. Роджер глянув на свої руки. Як могло йому спасти на думку, що ці нервові, з довгими пальцями руки виявляться достатньо сильними, щоб задушити людину? Якби він працював фізично, руки в нього були б дужчими. Але ж навіть величезні вузлуваті руки Герета безпорадно розкинулись учора ввечері на бруківці. Все ще яскраво світило сонце, і було дуже тихо. І В цій тиші Роджер виразно чув шурхіт кроків своїх противників, що насувались на нього, ладні його вбити. Та він почув і інший звук. Зовсім недалеко, за поворотом дороги, брязнула залізна хвіртка. Хтось ішов.

Ті двоє теж почули брязкіт. Схожі на спечену смородину очиці обмінялись тривожним поглядом, і обидва злочинці кинулись на Роджера. Кілька секунд, три-чотири нещадні удари, кілька стусанів носаками черевиків, коли він уже лежатиме на дорозі, і їм можна буде щезнути. Певно, то якась жінка або й дитина. Дружина якого-небудь фермера, що йде до Лланкрвіса в бакалійну крамницю. Все, що їм довелося б зробити,— це повернутися до неї спиною, щоб вона не побачила їхніх облич, і вони могли б докінчити свою справу раніше, ніж вона підійшла б до них.

Проте брязкіт хвіртки вивів Роджера з летаргії відчаю. Брязкіт означав: рід людський існує. Світ, зрештою, складається не лише з нього й двох нападників, ладних вчинити вбивство серед неосяжного простору, тиші, сонячного світла Й безлічі овець. В цих горах живуть люди, У них є обличчя й імена, вони вміють посміхатися, допомагати одне одному, відчувати горе й радість. Якщо йому пощастить залишитися' живим, вціліти хоч би ще кілька секунд, поки той, хто брязнув хвірткою, вийде з-за повороту дороги... Зібравши усі свої сили, Роджер раптом стрибнув на молодика з гайковим ключем і спробував видерти у нього цю зброю. Марно: той був дужчий від Роджера, особливо в руках. Але рантовий контрнапад застукав його зненацька, і Роджер відчайдушно вчепився в гайковий ключ, мало не поваливши молодика. Другий молодик, водій автобуса, намагався схопити Роджера, та його приятель, борючись з Роджером, заважав йому. Водій спробував ударити Роджера кулаком і схибив. І тут той, хто брязнув хвірткою, вийшов з-за повороту То був Йорверт.

На якусь жахливу мить Роджера охопив ще чорніший відчай, ніж досі. То був Йорверт, що, вітаючись, завжди дивився на нього з похмурою погрозою, якому було начхати на Герета і на їхній автобус і який вважав Роджера мерзенним і набридливим чужинцем. І в цього Йорверта, певно ж, досить садистська вдача, йому приємно буде стояти поряд і дивитись, як ці двоє безжально випускатимуть з нього дух.

Але Йорверт здивував Роджера. Здивував і змусив відчути докори сумління за те, що думав про нього погано, й радість від того, що земля, зрештою, не таке вже вороже людині місце, що на ній яскраво-сонячного зимового дня може випасти неймовірне, засліплююче щастя. Це здивування і ця радість, хоч і потьмяніли з часом, назавжди лишились в Роджеровій душі.

Молодик, який виривав у Роджера гайковий ключ, раптом випустив його з рук. Роджер з несподіванки розціпив пальці, і молодик блискавичним рухом видер у нього цю зброю. Старий, як світ, і простий, як мукання, трюк, відомий кожному по шкільних іграх! Але він спрацював, І молодик негайно уперіщив Роджера ключем по ребрах. Роджер аж переломився, відчуваючи, що ребра йому розтрощено, і тієї ж миті обидва молодики накинулись на нього, гатячи кулаками й копаючи ногами. Роджер упав. У вухах загуло й задзвеніло. І раптом його перестали бити. Роджер розплющив очі. Він був живий. Все ще лежачи долі, він подивився навколо, і те, що він побачив, змусило його забути про біль у ребрах і сісти.

Йорверт, затиснувши голову водія під пахвою, мірно гатив кулаком по його обличчю. За кожним ударом величезного кулака той пронизливо й уривчасто скрикував. Після четвертого чи п’ятого удару другий молодик зайшов Йорверту ззаду й замахнувся ключем, щоб ударити його по потилиці. Проте Йорверт не переставав крутити своєю великою головою на товстенній шиї і пильно стежив за всім, що відбувалось довкола. І тієї миті, коли гайковий ключ злетів угору, Йорверт рвонувся назад і щосили хвицнув нападника ногою в коліно. Потім, не випускаючи водія автобуса, схопив другого молодика за