Зима у горах - Джон Вейн

Помиляєтесь. Вам слід було б сказати, що я не можу їх розв’язувати. Адже ви знаєте, що я охоче розділив би з вами все.

Вона трохи помовчала, а потім спитала:

—     Це правда?

—     Ви ж одержали мого листа?

Вона знову кивнула:

—     Мабуть, тому я і приїхала сюди.

—     От бачите.

—     Але я подумала,— сказала Дженні, старанно добираючи слова,— що, можливо, ви писали просто під настрій. Під той настрій, що часом виникає о третій годині ночі.

—     Щодо моїх почуттів до вас, то вони однакові і о третій годині ночі, і о третій дня.

—     Тоді гаразд, Роджере Фернівел,— сказала вона, цього разу зловлю вас на слові.

—     Оце «цього разу» несправедливо. Я завжди відповідаю за те, що кажу.

—     Але не завжди так швидко, як буде зараз,— сказала вона,— і так ґрунтовно.

—     Ви в цьому впевнені! — На мить ніби навіч Роджер побачив безлюдний поворот гірської дороги, два лютих обличчя, занесений для удару гайковий ключ.

—     Ні, я, звичайно, не впевнена. Адже крім того, що ви мені про себе розповіли, я нічого про вас не знаю. Але життя загнало мене в тісний кут, і я збираюсь нав’язатися вам.

—     Я до ваших послуг,— сказав він.

—     Я більше не можу залишатись з Джералдом і хвилини. Зараз не час вдаватись у подробиці, і, можливо, я ніколи не буду про них говорити. Але я знаю одне: я ніби зазирнула в страшну прірву. Вчора він привів на вечерю цього негідника Доналда Фішера і після кількох годин нудоти й моральних тортур, коли Фішер пішов додому, ми почали сваритись, потім помирились, потім знову сварились, і зрештою я мусила визнати, що наші стосунки залагодити вже неможливо, бо я ненавиджу його і ненавиджу життя, в яке він мене втягнув. О, я висловилась неточно. Я ненавиджу не так Джералда, як його ставлення до мене.

—     Так воно звичайно й буває,— зауважив Роджер,— наскільки я встиг переконатися.

—     І мені страшно. Я це зробила, і тепер мені страшно. Після сніданку Джералд пішов, не сказавши й слова, а я зразу ж, щоб не дати собі часу передумати, сказала дітям, що поїдемо до дідуся й бабусі і що вони побудуть там кілька днів. Я подзвонила мамі, і вона сказала: атож, привозь їх. Мабуть, з мого голосу вона здогадалася, що я в жахливому стані, хоч я їй нічого й не говорила. Сказала тільки, що нам необхідно ненадовго підкинути їй малих, що так склались обставини. Я намагалась, щоб мої слова звучали так, ніби Джералда раптом запросили на якусь конференцію на Багамських островах, чи щось подібне, і він хоче взяти мене з собою. Але вигадати якусь небилицю я просто не могла.

Язик не повертався. Хай би там що, а я зразу ж спакувала дитячі речі і от везу малих до діда й баби,

—     А ви самі?

А я переїду до вас,— сказала вона.

Серце Роджера шалено закалатало, аж він відчув його поштовхи в ушкоджених ребрах. На мить йому здалося, що він ось-ось задихнеться. Та за мить він знову набрав у легені повітря й сказав:

—     Ласкаво прошу.

—     Я переберуся до вас на тиждень,— промовила вона сухим, рівним голосом, в якому він вчував її страх і тривогу-' Джералд не знатиме, де я. Тижня нам повинно вистачити, щоб перевірити, чи зможемо ми жити в злагоді. Зрештою, тиждень — це весь час, який я можу цьому приділити.

Можна почати й з тижня,— погодився Роджер. Він рвучко підвівся з тахти,— А де живуть ваші батьки?

—     Поблизу Нантвіча.

іуди й назад цілий день їзди. Вам доведеться скрутно, якщо погода зіпсується. До того ж ви стомлені. Краще я поїду з вами, й ми вестимемо машину по черзі.

—     Але ж...

—     Не починайте з суперечок.

Вона посміхнулась. І зразу з її обличчя зникла апатія, а в посмішці прозирнула вдячність з ледь помітною домішкою безпорадності. Він кохав її, кохав за все, чим вона була, а найбільше за її душевну вразливість і беззахисність.

—     Гаразд, до Нантвіча дорога неблизька,— мовив він.— тож краще не гаятись. Але спочатку вип’ємо по чашечці чогось гарячого.

Він заметушився, приготував каву. У Дженні в машині була пляшка молока, Роджер підігрів його для дітей і простежив, щоб усі щось та проковтнули,— справжній глава родини. Ще трохи поговорив з дітьми, похвалив Робіна за домальовану картинку (це був літак), яку на ескізі ніс хлопчик, і ось уже всі вони були майже готові рушати.

—     Ідіть сюди, любі, надягайте пальта.

—     Не зайве показати їм, де тут у нас можна пі-пі. Хай збігають перед дорогою.

—     Так-так. О, як цікаво. Тут, очевидно, була ризниця.

—     Тобі треба, Мері?

І таке інше, і таке інше.

Перш ніж залишити каплицю, Роджер особливо старанно напхав грубку вугіллям. Вона повинна стояти на сторожі його притулку, зберігати життя й тепло протягом тих довгих холодних годин, поки їх тут не буде. Тому що... Тому що... Тому що сьогодні ввечері він привезе сюди Дженні. Мозок його усвідомлював цю обставину, але серцем він ще не відчував нічого. Що ж, всьому свій час. Принаймні спочатку його функції матимуть обмежений характер. Перша допомога, перев’язування ран. А зараз найголовніше доставити цих двох принишклих, розкуйовджених дітей до гостинного і звичайного для них притулку.

—     А вам хочеться їхати до матусиних... до дідуся і бабусі?

—     Так,—рішуче відповіла Мері.— Там нас смачно годують. І ще ми ходимо дивитись на поїзди.

—     Ти так це кажеш, ніби я морю вас голодом,—