Зима у горах - Джон Вейн

—     Випереджають? — різко й вимогливо перепитав Айво.

—     Бо ж автобус стоятиме в гаражі, поки Герет не зможе знову сісти за кермо. А скільки це триватиме?

—     Тижнів чотири, не менше,— мовив Герет. Його очі майже зникли в очних западинах, обличчя напружилось і стало схожим на маску.

—     Отож-бо.

—     Чому ви й ваша дама не сідаєте? — спитав Айво. Він поводився рішуче і владно, з чого було видно, що він головує на цих вечірніх зборах.— Ми теж не марнували часу і маємо кілька задумок, з якими вам, мабуть, цікаво буде познайомитись.

—     Авжеж, цікаво,— сухо відповів Роджер.

—     Ми зустріли Йорверта,— сказав Гіто.— Вам пощастило. А тепер, можливо, пощастить і нам. Життя піде по іншому.

—     Було б непогано,— сказав Роджер, думаючи про Дженні.

—     У нас тут відбулася військова рада,— вів далі Гіто. Він говорив спокійно, тихо, мало не вибачливо, щоб, мабуть, пом’якшити різкість Айво. Сидіти при Дженні йому, очевидно, було незручно, тому він зсунувся на краєчок стільця. Але бути галантним до кінця і встати йому заважала сором’язливість. Виблискуючи великим лисим черепом, він повертав своє широке обличчя то до Роджера, то до Дженні, немов просив у них підтримки.

—     І пива більше немає,— сказав Герет, шукаючи навпомацки за стільцями,— Ми вже збиралися розходитись, то й, зрозуміло, все випили.

—     Не турбуйтеся,— сказав Роджер. Він і Дженні так-сяк присіли, де довелось, і тепер він хотів лише одного — почути новини.— Я виїжджав на цілий день. Як тут розгортались події?

—     Ми обговорили становище,— твердо заявив Айво,— і виробили план дій. Найголовніше, що справа повернулась вигідно для нас, я правду кажу? Коли Дік Шарп підіслав своїх найманців зіпсувати автобус, які до всього ще й напали на вас,— а це, безперечно, ті ж самі негідники, яких він нацькував учора на Герета,— що ж, коли Дік Шарп учинив таке, він переступив межу. Якщо ми зможемо спіймати його на шкоді, поки він не сховав кінці, він наш.

—     У нас в руках,— додав Гіто своїм високим сиплим голосом. І знову Роджер мимохіть відзначив, як і багато разів раніше, що в цього широкогрудого здорованя голос писклявий, тоді як у другого, маленького, нервового й моторного, голос гучний і його навіть не треба підвищувати, бо він і так лунає на всю кімнату.

—     Він явно порушив закон,— пишномовно виголосив Айво.— Зробився злочинцем. Намагаючись позбавити Герета його діла, він досі не виходив за встановлені законом межі. Адже монополії на автобусні маршрути не існує, так? Поки на автобус є ліцензія і страховка, можна їздити всюди, були б лише пасажири. Але цей номер не пройшов. Герет тримався он як добре.

Мати раптом ворухнулась у своєму кріслі й твердо промовила:

—     І ми знаємо, кому за це треба дякувати.

—     Так, ми знаємо, кому за це треба дякувати,— підтримав Айво.— Ось чому, якщо ми не скористаємося з цієї нагоди, якщо не діятимемо спільно й не зловимо його тепер, коли застукали на гарячому, то це означатиме, що ми кидаємо в біді не тільки Герета, а й Роджера.

—     І самих себе,— докинув Гіто, сьорбнувши пива.

—     Оті меткі хлопці сьогодні вранці зуміли накивати п’ятами,— вів далі Айво.—• Нікому, видно, не спало на думку затримати їх і припровадити в поліцію.

Я подумав був про це,— сказав Роджер,— але почував себе так...

—     Ну, а Йорверт не схотів морочитися,— мовив Айво.— Він із тих, хто вважає, що добрячий удар по пиці розв’язує будь-яку проблему краще, ніж поліція, магістрати та суди. Якби проти тих молодиків порушили кримінальну справу, він мусив би виступити свідком, а нашому Йорверту, гадаю, це не припало б до смаку.

Він обвів поглядом своїх слухачів. Як же він тішиться всіма цими подіями, подумав Роджер. Підсумовуванням свідчень, роботою свого ясного розуму. Йому слід було бути адвокатом. Але одразу ж народилась ще одна думка: адвокатів багато, а таких, як Айво, мало.

—     Ми зустріли в місті Йорверта,— сказав Айво.— Він усе нам розповів. І, між іншим, дуже важливу річ, правда ж? Одним з тих двох молодиків був водій автобуса. А це означає, що він вийшов з гри. Тепер сюди й не поткнеться. Вже хоча б через те, що його добряче побито і день-два він не зможе працювати, а головним чином тому, що побоїться показати тут свою бридку пику. Його спіймали на гарячому, і найкраще для нього — забратися звідси якнайдалі.

—     Та він усе одно нетутешній,— замислено промовив Герет.— Дік Шарп набирає собі таких звідусюди.

—     Тож спочатку,— вів далі Айво,— ми майже схилилися були до думки, що той автобус більше не з’явиться. Бо якби Діку Шарпу довелось підшукувати іншого водія, а охочих не знайшлося б...

Він знову обвів усіх поглядом, втішаючись умисною паузою.

—     Та ми ще почули, що патякає його синок,— недоречно вихопився Гіто.

—     Так,— сказав Айво.— В обід пішли випити пива не до Маріо, як завжди, а до Фішермена, і від стойки, де ми стояли, чули геть усе. Він кричав на всю пивну, цей прищавий шмаркатий педераст.

—     Ти забуваєш, Айво, що я тут,— сказала мати.

—     З язика зірвалось, місіс Джонс. Обмовка вийшла. Пробачте, будь ласка. Одне слово, цей красунчик був у пивній, і хильнув він добряче. Нажлуктався, як би це пристойніше висловитись, що й клепки погубив. Дещо з його варнякання нас не обходило, але дещо таки стосувалось. А особливо одне, про що він не переставав торочити. Він похвалявся, що скоро нам кінець.

—     Ти хочеш сказати, кінець мені? — спитав Герет.

—     Ні,