Зима у горах - Джон Вейн
Ніч стояла безмісячна. Втім, при кволому, холодному світлі зірок та ледь вловимому мерехтінні інію дорогу в прозорій непорушності таки можна було знайти. Але трохи далі від дороги панувала гнітюча, насторожена темрява. А гори височіли чорним громаддям тиші.
Підіймаючись горішніми вулицями селища, Роджер трохи заспокоївся і почав більш тверезо оцінювати становище. Проте ця тверезість не принесла йому розради. На Герета напали і так по-звірячому побили його, що він втратив свідомість і попав у лікарню. А нападники зникли, не тямлячись, мабуть, з радості, і невідомо, хто вони. Якщо у них вистачило духу підстерегти Герета, то їм нічого не варто напасти й на нього. Він слабший від Герета фізично, місцеві жителі менш прихильні до нього, тож він не може розраховувати на те, що вони його захищатимуть. Та й взагалі він більш уразливий.
Роджер ішов швидко. Край селища останній ліхтар кидав на землю бліде коло світла. Далі починалася темна стежка, мовчазні гори й чорна стіна відвалу над самотнім будиночком.
Він ішов уперед і вже сам до пуття не знав, чи поспішає до Геретового барлога, щоб у тяжку хвилину допомогти старій жінці, чи сам хоче знайти в неї захисток і підтримку. Але одне він знав напевно: цієї ночі він до каплиці не повернеться. Можливо, він більш ніколи не піде туди.
Ось стукнула хвіртка, і Роджер попрямував полем до будиночка. Біля підніжжя темного, створеного руками людей відвалу невиразною плямою виступали його низькі побілені стіни. Хоч би одне освітлене вікно — гостинний жовтий квадрат, що обіцяє домашній затишок, тепло і безпеку! Але стара жінка сидить у темряві своєї сліпоти, в темному будинку на темній горі, що дивиться на темну рівнину моря. Зараз він простує з однієї темряви в іншу.
Роджер спробував зібрати рештки своєї мужності. Та страх, що пойняв його, був величезний, первісний і непоборний. На півдорозі між хвірткою і будинком ноги Роджера прикипіли до землі. Чорний відвал насунувся на нього і затулив зірки, гірський схил наче відштовхував його назад, холоднеча, темрява й самотність розходились великими концентричними колами і ось уже вкрили світ. Все марно, він зазнав поразки, гори не приймають його, скелі відпихають геть, під цей шиферний дах його не впустять, а на всіх темних, невидимих схилах на нього чатують убивці.
Судорожним зусиллям Роджер подолав останні тридцять ярдів, що відділяли його від будинку, й кілька разів постукав. Усе ж таки в нього вистачило самовладання стриматись і не почати шалено гатити в двері. Та однаково стук його був гучний і квапливий, і стара жінка, яка сиділа біля каміна, ув’язнена в тишу, безперечно зрозуміла: щось скоїлось, Але відгукнулась голосом рівним і спокійним:
«Dowch і mewn!» (Увійдіть! (Валл.))
Роджер повернув ручку, і двері ніби самі по собі відчинились. Як же легко скривдити цю жінку, яка вона самотня і беззахисна, наче куріпка в гнізді.
«Місіс Джонс»,— покликав він, тихо зачиняючи за собою двері.
«Герет з вами?» — спитала вона.
«Ні,— відповів Роджер.— Герет залишиться на ніч у Карвенаї».
«Увімкніть світло,-— сказала вона,— підійдіть до мене, сядьте і розкажіть, що сталося».
Роджер послухався. Вона сиділа, як завжди, біля електричної грубки, а в каміні на решітці лежало вугілля, щоб відразу затопити, щойно Герет прийде додому. Роджер сів і простягнув руки до грубки. Тепло трохи заспокоїло його, він уже не так гостро почував себе диким нічним звіром, на якого полюють.
«Перш за все, з Геретом усе гаразд»,— сказав він.
«Але його спіткало якесь лихо,— стиха промовила стара.— Так чи так, а з ним щось та сталось».
«У нього перелом зап’ястка»,— сказав Роджер.
«Він потрапив в аварію?»
«Ні, не в аварію».
Вона чекала мовчки, але її зчеплені руки мимоволі здригалися від нервового напруження.
«Не буду вам брехати,— сказав Роджер.— На нього напали».
«А де він?» — спитала стара вже голосніше й якось дзвінкіше.
«Відпочиває,— сказав Роджер,— у лікарні».
Вона схопилася за горло, потім повільно опустила руки.
«У лікарні?»
«Просто для того, щоб відпочити,— сказав Роджер.— І руку йому там перев’яжуть».
«Хто це зробив?» — спитала вона.
«Вони накивали п’ятами. Але кожному відомо, хто насправді за ними ховається».
«Це Дік Шарп,— сказала вона.— Якось він приходив сюди однієї суботи на чай, коли вони ще були малими її ходили до школи в Лланкрвісі. Ще тоді він мені не сподобався. Одна курка у нас неслась не в курнику, і вони з Геретом, коли гралися після чаю, знайшли гніздо. Дік Шарп нічого про це не сказав, але, перш ніж іти додому, поцупив яйця, сховав їх у кепку й продав у селищі».
Роджер насмішкувато гмукнув, але побачив, що мати не звертає на нього уваги. її обличчя взялося зморшками: згадуючи, вона вся поринула в свій внутрішній світ. Фізично вона сиділа напроти Роджера в рівному червонястому відблиску електричної грубки, але в думках стояла на порозі свого будинку і, ніби сорок років тому, бачила, як Герет, її малий горбань, якого вона так нестямно любить, іде гірським схилом униз, до школи, де його цілісінький день штурхатимуть пустоголові й жорстокі нормальні діти.
Вона тихо погойдувалася у своєму кріслі, її обличчя закам’яніло від душевного болю.
«Герете, bach, Герете, bach».
Роджер почекав, поки її думки звернуться до нього, і коли йому здалося, що вона отямилась, лагідно мовив:
... «Сьогодні я ночуватиму тут».
«Ночуватимете тут? — спитала вона.— Чому?»
«Щоб не залишати вас
