Зима у горах - Джон Вейн

«Райанон зайнята, це точно,— сухо мовив Герет,— Отой хлопець з аеропланами ніколи від неї не відчепиться».

«Ділвін? Ви гадаєте, він врешті доможеться її?»

«Коли Райанон вирішить вийти заміж,— сказав Герет,— вона прийде до Ділвіна».

«Авжеж, я мушу швидше одружитись,— сказав далі Роджер.— Бо інакше мені житиметься нелегко, особливо тепер, коли Джеффрі й Марго мостять собі власне гніздечко. Вони знайшли чудовий заміський будинок. Стоїть зовсім окремо, серед поля. Шістнадцяте століття, е обора для худоби й фруктовий сад. А Джеффрі й Марго так довго жили в Лондоні, що радо оселяться на волі й у заміській тиші. Та й будинок просторий, розрахований на велику родину».

Він неспокійно пройшовся по кімнаті й зупинився біля вікна, дивлячись на довгу непорушну смугу сріблястого світла край темного Ірландського моря.

«Авжеж,— промовив він так тихо, що навряд чи хто і почув його,— Тепер мені треба звикнути обходитися без Джеффрі. Але йому добре буде з Марго. Просто приємно бачити, коли двоє людей такі щасливі».

Посміхаючись, Роджер обернувся й подивився на Герета та його матір.

«Та годі вже про мене»,— сказав він.

Вони допили віскі, поїли холодної шинки й знову в ситому отупінні зручно повлаштовувалися біля вогню. Герет витягнув стару колоду карт, і вони з Роджером невміло, але З дружніми жартами зіграли кілька разів у рамс. Аж десь опівночі Роджер помітив, що мати заснула в своєму кріслі, і вирішив, що час уже йти. Герет провів його до хвіртки.

—     Завтра ніякої роботи,— сказав він.— Поваляйтесь досхочу в ліжку. .

—     Так і зроблю,— відповів Роджер.— На добраніч і ще

раз дякую.

Він повернувся й подався геть з неясним, але прикрим відчуттям того, що трапилось щось дивне й недоречне. І тільки пройшовши кроків сто на свіжому й чистому нічному повітрі, він збагнув у чім річ. Обидва вони, як тільки свято закінчилось і думки їхні звернулися до роботи, заговорили по-англійському.

Двадцять сьомого грудня вони стали до роботи як звичайно. Бурий автобус теж узявся за своє, але, па превелику радість, їм вдалося випередити його під час першого і найважливішого рейсу в місто о восьмій п’ятнадцять. На околиці Карвеная утворилась величезна пробка, і бурий автобус, повнісінький пасажирів, перехоплених у них, затиснуло між стовписьком приватних машин і величезним ваговозом, що вперто повз серединою дороги. Герет підкотив ззаду на своєму майже порожньому автобусі і, скориставшись із того, що зустрічний потік машин на мить послабшав, з гучним зневажливим ревінням перегнав бурий автобус і прикотив на міську площу набагато раніше від нього. Тістопикий водій бурого пірата поставив свій автобус на протилежному боці площі, з непристойною квапливістю висадив пасажирів і газонув геть, а Герет і Роджер реготали, свистіли й глузливо вимахували руками, не покидаючи надійного захисту свого автобуса.

Радість здобутої перемоги не полишала їх цілий день, хоч У міру того, як спливав час, ставало дедалі ясніше, що бурому зайді дано наказ завдавати їм якомога більше неприємностей. Він, наче тінь, випереджав їх під час кожного рейсу, і денна виручка у них цього разу виявилася мізерною, як ніколи. Але і Роджер, і Герет уникали говорити на цю тему, їх опанувала навдивовижу вперта терплячість — поки в сумці бряжчатиме хоч кілька монет, вони їздитимуть, і, можливо,— ця невисловлена ними думка висіла в повітрі — Дік Шарп не витримає.

Ввечері того ж дня, за п’ять хвилин до десятої, Роджер вийшов з пивної Маріо, квапливо застібаючи на ходу шкіряну куртку: повітря було крижане. Ніч стояла тиха, ясна й пронизливо холодна. У вогнях Карвеная зірки потьмяніли й зблякли, але, глянувши на чорне небо, Роджер зрозумів, що, опинившись у горах, він побачить, як вони сяють і мерехтять, напрочуд великі, в нічим не забрудненій темряві. Він швидко попрямував до площі. Жовтий автобус стояв на звичному місці, наполовину заповнений пасажирами, але лампочки в салоні не горіли, і пасажири задовольнялися світлом, що соталося знадвору. Отже, Герет ще не прийшов. Дивно, бо на нього не схоже приходити пізніше від пасажирів.

Роджер піднявся в автобус і ввімкнув освітлення. Пасажири зраділи, гомін розмов посилився, а кілька чоловік, що стояли на площі, сподіваючись, мабуть, на появу бурого автобуса, піднялись у жовтий і сіли на вільні місця. Роджер знайшов свою шкіряну сумку: зараз він почне збирати гроші за проїзд. Ось-ось з’явиться Герет, і вони поїдуть. Кілька міських годинників почало вибивати десяту. Навіть тут, в автобусі, серед гомону голосів, він почув ці годинники — так дзвінко лунав їхній бій у морозяному повітрі. Вже десята, а де ж Герет? Роджер занепокоєно совався па своєму місці, виглядав у вікна. Площа була майже порожня. Тут стояло з ввімкненими вогнями кілька автобусів компанії «Дженерал», готових вирушити в путь, і де-не-де квапливо пробігала закутана в пальто людська фігурка, поспішаючи до тепла благословенного домашнього вогнища. Та ще світився довгастий прямокутник якоїсь самотньої вітрини — вона погасне об одинадцятій.

Потім Роджер помітив огрядну постать, що простувала площею до їхнього автобуса. То був не Герет, але, оскільки постать була кремезною і чимось добре знайомою, на мить Роджеру здалося, що то таки Герет, тільки хода в нього ніби інша, ніж звичайно, наче він несе своє тіло на міцніших ногах. Нарешті Роджер зрозумів, що це Гіто.

Гіто підійшов до автобуса й піднявся по приступках. Вираз його обличчя був непроникний. Рятуючись від холоднечі, він надів старого фетрового капелюха, що ховав його лисину і робив молодшим на вигляд. Роджеру траплялось бачити Гіто без Айво, але без лискучої лисини — ніколи. Гіто нахилив велику голову до Роджера. Обвів поглядом автобус, ніби перевіряючи, чи можуть його почути, і тихо й поважно промовив:

—     Я прийшов, щоб вести автобус.

—     А де ж Герет? — спитав Роджер.

—     В лікарні,— відповів Гіто. Він сів за кермо й пошукав у кишені.— Герет дав мені ключ,— сказав він. Бо ж у мене є права водити автобуси і вантажні машини.

—     Але