Зима у горах - Джон Вейн
Роджер застебнув «блискавку» й повернувся до каміна. Якщо коли-небудь він згадає цей день за цілком інших обставин, які зараз неможливо навіть уявити,— десь в Упсалі в квартирі з центральним опаленням, з меблями, оббитими чорною шкірою, абстрактною картиною на стіні, ящиком шотландського віскі на кухні й блондинкою на тахті,— то чи не здається тоді неймовірним, просто неправдою, що він боявся вийти за двері, щоб помочитись? Що він, осілий городянин, сидів отак в облозі й боявся мовчазної гірської ночі?
Аж ніяк не здається, розмірковував він. У сьогоднішньому світі насильство стало одним із найбуденніших явищ. Майже в половині міст на землі люди бояться виходити з дому вночі. Ах, Фернівеле! Ах, людство!
Повернулась, постукуючи ціпком, мати, просунула незрячу голову в двері й сказала:
«На добраніч».
«На добраніч,— відповів Роджер.— Дякую, що дозволили залишитись тут».
«Це я маю вам дякувати,— заперечила вона.— Ну, спіть уже».
Почувши, що стара переступила поріг своєї спальні, Роджер підійшов до парадних дверей і замкнув їх. Потім замкнув двері і чорного ходу. На кухні горіло світло, він не став його вимикати. Не вимкнув його і у вітальні. Мати із загостреним, як у всіх сліпих, слухом, мабуть, здивується, не почувши клацання вимикача. Що ж, нехай дивується. А він надто знервований і не може без світла.
Роджер підкинув у камін вугілля, щоб горіло ще години три-чотири, навіть якщо він і засне. Пораючись, він раптом згадав про грубку в каплиці, згадав з легким жалем. Саме зараз вона, мабуть, зовсім гасне, в ній вмирає останнє тепло, тьмяніють жарини, там оселяється холодна темна ніч... Він почував себе так, як почуває себе людина, що змушена залишити у стайні свого вірного ослика ненагодованим і ненапоєним. Нехай, він повернеться туди вдень і розпалить у грубці. А тим часом тут, у будинку Герета, він зробив усе, що міг. Якщо він і мати спатимуть неспокійно, то не з його вини. Він розв’язав і ослабив шнурки на черевиках, щоб не трудили ноги, але не скинув їх. Йому здавалося, що в самих шкарпетках він буде безпорадніший. Потім ліг на диван і вкрився ковдрою й своєю курткою.
А тепер спати. Чи пошукати якоїсь зброї? Біля каміна стояла коротка, важка кочерга. Він акуратно поклав її на підлогу в головах. Нехай приходять, якщо посміють.
До будинку Герета. Хай прийдуть і нападуть на нього, сплячого, якщо наважаться. Якщо їм так кортить. Якщо вони прийдуть. Поки він спить. В той час, як сліпа мати лежить без сну й плаче за своїм Геретом. Нехай приходять у Геретове лігво. Нехай посміють. У лігво. Спи, плач. Приходять з огорнутих мороком гір. З люті мокрих скель. Нехай Дік Шарп лічить свої гроші: Різдво минуло. Спи, Дженні, спи. Мені треба поговорити з тобою. Від мене все сховано, все. Спи безтурботно, моє любе й самотнє серденя, спи, поки в гори знову прийде Різдво.
Коли вранці яскраве сонячне світло затопило землю, Роджер і мати поводилися як доброзичливі незнайомці. Вона вмовила його засмажити собі яєчню, а сама, піддавшись його настійним умовлянням, навіть з’їла за чаєм шматочок хліба з маслом. І все ж між ними лежала прірва. Мати ще переживала події вчорашнього вечора, а він уже був готовий до, нового дня. Сонячне світло бадьорило йому кров — треба було братись до діла, щось робити. Вночі він спав спочатку тривожно, потім сон став глибоким, і вбивці до нього не прийшли. Тут, на горі, знову було безпечно, море сяяло.
Він пообіцяв матері навідуватися.
«Скоро я принесу вам звістку про Герета,— запевнив він,— Тільки не знаю коли, бо ж автобус тепер не ходить, і невідомо, чи швидко я дістанусь до міста й повернуся назад».
(Автобус не ходить? Але ж на лінії переможний бурий автобус?)
«Буду вам вдячна, якщо ви принесете мені якісь новини»,— сказала мати.
«Вважатиму це своїм обов’язком,— сказав Роджер.— Ну, а ви самі тут упораєтесь?»
«Так,— відповіла мати,— Після обіду прийде Малдвін. Він проведе мене до крамниці й приготує чай».
«Тоді гаразд,— сказав Роджер, надягаючи пальто.— А тепер я пішов. Мені треба бути на місці хоч би для того, щоб пояснити людям, чому не ходить автобус».
«Авжеж»,— сказала мати.
Роджер вийшов і зачинив за собою двері. Він розумів, що залишає стару сивілу самотньою в її власному таємничому світі, в густому мороці страждання. Роджер відчував до неї жаль. Проте водночас усвідомлював, що це не єдине почуття, яке вона викликає. В ній яскраво жевріло щось таке, чому він заздрив. Темрява, в якій постійно перебувала мати, була трагічною, але величезна внутрішня сила, що становила неповторну сутність її особистості, викликала повагу. Ця стара жінка, здавалося, була народжена не від людей, а створена часом і природою. Мати, як син, і син — як мати.
А зараз Роджеру найважливіше було потрапити в гараж. Він поспішав дорогою вниз. Сонце вже помітно підбилось угору, а гірський схил затопила повінь ясного рівного світла. На синьому небі велично пливло кілька сліпучо-білих хмар. Усе довкола виглядало дуже холодним і дуже гарним. І хоч який заклопотаний був Роджер, він усе ж помітив, поки швидко простував до гаража, що ніколи досі ще не бачив таких яскравих барв. Навіть кам’яні огорожі, завжди для нього сірі, сьогодні зовсім не були сірими, а мінилися відтінками сірого й зеленого, завдяки темним латкам темно-коричневого моху та великим круглим плямам лишайника значно світлішого ніжно-зеленого кольору.
Геретів гараж з гофрованого заліза сліпуче виблискував проти сонця. Але ще віддалік Роджер помітив і дещо інше. Двері гаража було зачинено нещільно. Складалися вони з двох стулок, щоб розчинити їх, треба було розсунути стулки на два боки, і коли Герет ставив автобус на ніч у гараж, то завжди засував засувки на одній стулці внизу й