Зима у горах - Джон Вейн
«І він щось таке казав?»
«Я Герета не бачив. Це Айво з Гіто... знайшли його. Гіто привів сюди автобус. Але я знаю, що Геретові не хотілося б, щоб ви були самі».
«Я можу обійтися. У мене все під рукою».
«Ви хочете сказати, що я тут не потрібний?»
«Ні,— відповіла вона й трохи помовчала.— Ні, цього я не хочу сказати».
«Якби я залишився, мені було б легше на душі,— промовив Роджер.— І я певен, що Герет теж цього хотів би».
«Ну що ж,— сказала мати.— Можете спати па дивані».
У Роджера відлягло від серця. Лише тепер він раптом осягнув безмір страху, що його він притлумлював у собі, Роджеру легше було б умерти, ніж знову вийти в цю чорнющу ніч назустріч чомусь невідомому, що чигало на нього.
«Можна, я запну занавіски і затоплю в каміні?» — спитав він у матері.
«Авжеж,— мовила вона.— І можете приготувати по чашці чаю».
Роджер розтопив камін, а коли полум’я розгорілося, пішов на кухню — Геретову кухню,— чисту й охайну, як корабельний камбуз.
Чай, чайник, молоко, цукор — усе було напоготові. Невдовзі в руках обох парували чашки з чаєм.
«Може, підвечеряєте?» — спитав Роджер.
«Ви вечеряйте,— сказала мати.— 6 хліб і свіжий сир, якщо не хочете морочитися з каструлями».
На згадку про сир Роджеру раптом страшенно захотілося їсти, і він підхопився, щоб іти на кухню.
«А ви що будете їсти?» — спитав він.
«Я не хочу нічого»,— відповіла мати.
«Може, шматочок хліба з сиром?»
«Не треба нічого».
Вона промовила це так рішуче, що Роджер зрозумів: її нудить на саму думку про їжу. Зараз шматок не йтиме їй в горло. Він захоплено подумав про те, як вона вміє триматися, нічим, крім відмови їсти, не зраджуючи своїх почуттів.
Роджер відкраяв чималу скибку хліба, намазав його маслом, поклав шматок сиру й повернувся до каміна.
«Пробачте, що я їстиму сам, без вас»,— сказав він.
«Вам треба працювати»,— відповіла вона просто.
За цим зауваженням вгадувалися роки тяжкого, відкритого всім злигодням життя, коли чоловіка треба було нагодувати хоч би там що, підтримати його сили в нескінченній праці, єдиного джерела існування. Зараз вона говорить про роботу. Яка для них може бути тепер робота?
«Герет якийсь час не зможе водити автобус»,— сказав Роджер.
«А який зап’ясток у нього зламаний?» — спитала мати.
«Не знаю. Але автобусом треба керувати двома руками, однією нічого й думати».
«Отже, кінець? — тихо спитала вона.— Дік Шарп переміг?»
Роджер жував хліб з сиром.
«Навіть не знаю,— сказав він.— Автобус поки що надійно стоїть у гаражі. Проте ми не зможемо возити пасажирів, доки Герет не сяде за кермо. А коли це буде, мені невідомо».
«А чи не змогли б його водити ви?» — знову спитала мати.
«Та зміг би,— відповів Роджер, згадуючи свій перший у цих місцях вечір, дошкульний дощ і шурхіт товстих шин.— Зміг би, ось тільки прав водити автобус у мене немає, а щоб їх одержати, потрібен час».
«Розумію»,— сказала мати і знову поринула в спогади.
Роджер мовчав. Сам собі він щиро зізнався: зараз найважливіше для нього — пересидіти там, де менш небезпечно. Ні, це надто сильно сказано. Якби він шукав тільки безпеки, то треба було б зробити одне: наступного ранку, коли зовсім розвидниться, поїхати в Карвенай на вокзал і дочекатися поїзда, який назавжди повезе його з цих країв і якнайдалі від поплічників Діка Шарпа. Та він ніколи не замислювався про таку можливість досі, не думав він про неї й зараз. Поки можна зробити щось у справі «Герет versus (Проти (лат.) Дік Шарп», він не зійде зі сцени, а діятиме. Але це, зрозуміло, не означає піднести себе їм на тарілочці, щоб тебе зарізали. Мабуть, ті, хто напав на Герета (Роджер не сумнівався, що їх було кілька чоловік), зараз підстерігають його біля каплиці, зазирають у вікна, торгають ручку дверей... На саму думку про це все у ньому хололо. А як вони поведуться, коли зрозуміють, що його там немає? Прийдуть сюди?
Може, прийдуть, а може, й ні. Єдина надія на те, що вони не нападуть на нього, поки він тут з матір’ю. Але ж сліпа жінка не свідок! Проте вона, хоч і стара, може вчинити якийсь опір, їм доведеться прибити її, а за це, якщо їх спіймають, з них спитають по закону. Роджер шкодував, що не може навіяти тим людям, хто вони не є, ці холодні, тверезі міркування.
Проте він боявся, ніде правди діти, ганебно боявся. Він хотів до вітру, але не наважувався вийти надвір, в ty bach. Його уява населила темряву жахливими костоломами-садистами, а темрява починалась одразу за дверима.
Що ж його робити? Лежати на дивані й мучитись до ранку? Мабуть, так. Краще це, ніж...
Та ось мати повільно, але рішуче підвелася з свого крісла.
«Пора спати,— сказала вона,— Залишайтеся тут, містере Фернівел. На дивані вам буде зручно. І ви знаєте, де й що у нас».
«Так, місіс Джонс. Дякую».
Вона взяла легенький ціпок, що стояв біля її крісла, і пішла на кухню, а він дивився, як вона впевнено й звично намацує дорогу, постукуючи тим ціпком. У тиші він почув, як стара відчинила двері чорного ходу й вийшла. Чи треба йому піти за нею? Постояти, постерегти її? Ні, зрозуміло, бо якщо вони ховаються десь неподалік, то чекають не на матір, а на нього.
Зірвавшись на ноги від раптового рішення, Роджер майже бігцем кинувся до парадних дверей і відчинив їх. Потім, не переступаючи порога, не покидаючи
