Зібрання творів - Амброз Бірс
Його поява спрямувала розмову в інше русло. Доктор говорив мало, і я нічого не запам’ятав із сказаного. Його голос був глибокий і мелодійний, але справляв таке саме враження, що й погляд та усмішка. Невдовзі я встав, щоб піти собі. Доррімор теж підвівся і одягнув плащ.
– Містере Манрічу, – сказав він, – нам по дорозі.
«Хай тобі біс! – подумав я. – Звідки ти знаєш, куди я піду?»
А вголос відповів:
– Залюбки підтримаю вам компанію.
З клубу ми вийшли разом. Не було видно жодного екіпажу, трамваї відійшли на нічний відпочинок. У небі завис повний місяць, прохолодне нічне повітря напоювало розкішшю. Ми пішли вгору вулицею Каліфорнія-стріт. Я вибрав такий напрямок, сподіваючись, що доктор захоче піти в протилежний бік, до одного з готелів.
– То ви не вірите в те, що кажуть про індійських факірів? – раптом озвався Доррімор.
– А як ви про це довідалися? – спитав я.
Замість відповіді він легко поклав одну руку мені на плече, а другою показав на тротуар перед нами. Майже біля наших ніг лежав, закинувши голову, мертвяк із неприродно білим у місячному сяйві обличчям. У грудях стирчав меч із руків’ям, оздобленим іскристим коштовним камінням. На тротуарі розпливалася калюжа крові.
Ця картина, як і обставини, за яких вона постала, приголомшила й настрашила мене. Поки ми бралися вгору, я кілька разів окидав оком весь видимий відрізок вулиці – від перехрестя до перехрестя. Як я міг не помітити цього жахливого трупа в такому яскравому світлі місяця?
Оговтуючись від приголомшення, я спостеріг, що це тіло у вечірній одежі. Поміж відкинутими полами плаща видніли фрак, білий метелик і широка манішка, пробита мечем. І – жахлива несподіванка! – це обличчя, нехай і бліде, було не чиє, а мого супутника. Достеменний Доррімор – аж до найдрібнішої риси тілобудови, до найменшої подробиці одягу. Ошелешений, переляканий, я озирнувся. Сподівався побачити живого доктора, але той зник. Похоловши, я розвернувся й прудко рушив назад, але не встиг ступити й кількох кроків, як хтось спинив мене, міцно вхопивши за плече. Я мало не заволав із перестраху – поруч мене стояв небіжчик. Вирвавши вільною рукою меча з грудей, він відкинув цю зброю від себе. Місячне світло сяйнуло на коштовному ефесі й на чистому, нічим не забрудненому крицевому лезі. Меч дзвінко впав на хідник і... щез. Доктор, смаглявий, як і було, відпустив моє плече й кинув на мене такий самий цинічний погляд, який я зауважив під час знайомства. Мерці так не дивляться – це мене трохи підбадьорило. Роззирнувшись, я побачив рівну й чисту поверхню тротуару – порожнього, куди не глянь.
– Що це за чортівня?! – доволі сердито вигукнув я, хоча й далі тремтів.
– Декому подобається називати це фокусом, – відповів Доррімор, коротко й грубо реготнувши.
Він звернув на вулицю Дюпон-стріт, і відтоді ми не бачилися, поки не зустрілися в Обернській ущелині.
III
Наступного дня після нашої другої зустрічі Доррімор нічим не дав про себе знати. Портьє «Патнем-гаусу» сказав мені, що доктор трохи занедужав, тому й не виходить із номера. А пополудні на залізничній станції мене здивував і ощасливив несподіваний приїзд міс Марґарет Коррі та її матері з Окленда.
Це зовсім не любовна історія. Кепський з мене оповідач-романіст, та й кохання як таке неможливо зобразити в нашій літературі, поневоленій тиранією, яка в ім’я Юної Діви знецінює й судить красне письменство. Під згубним правлінням цієї Юної Діви (а точніше – фальшивих цензорів, які самі себе призначили поборником її добра) Кохання
вогонь священний свій ховає,
ну а Моральність пригасає2,
голодуючи на пуританській дієті, харчуючись лише бовтанкою з пересіяного борошна та дистильованої водички.
Досить сказати, що на той час ми з міс Коррі були заручені. Вона з матір’ю зупинилася в тому самому «Пентам-гаусі», і упродовж двох тижнів я щодня бачився з нареченою. Навряд чи варто пояснювати, що я був щасливий. Радощі цих золотих днів затьмарював тільки Доррімор. Я мав за обов’язок познайомити його з двома дамами.
Доктор очевидно здобув їхню прихильність. А що я міг на те сказати? Про нього я не знав нічого поганого. Доррімор поводився так, як і належить культурному та делікатному джентльменові, ну а для жінок манери чоловіка – це і є чоловік. Кілька разів я помітив, що міс Коррі прогулюється з ним, отож лютував, а якось мав необережність запротестувати. Марґарет спитала про причину такого спротиву, я не зумів дати чіткої відповіді, і мені видалося, що в її очах з’явилася тінь зневаги до вибриків ревнивця. Поступово я замикався в собі, свідомо робився прикрим та нечемним і, знетямившись якогось дня, вирішив назавтра ж повернутися до Сан-Франциско. Про це я нікому не сказав.
В Оберні є старий занедбаний цвинтар. Хоч він майже в середмісті, але такого моторошного видовища – особливо вночі – й не уявити, навіть якщо ти в найчорнішому настрої. Парканчики навколо могил повалилися, струхлявіли, а то й зовсім пропали. Одні могили запалися, на других ростуть добрячі сосни, корені яких скоїли бридкий гріх. Надгробки попадали, порозколювалися й заросли ожиною, цвинтарна огорожа в багатьох місцях поламана, тому корови та свині ходять, де собі хочуть. Кладовище стало ганьбою для живих, наругою над мертвими і блюзнірством проти Бога.
Вечір того дня, коли я зопалу й здуру вирішив покинути все мені найдорожче, застав мене в цьому підхожому місці. Примарне проміння півмісяця пробивалося крізь листя, падало на клаптики землі й висвітлювало їх бридоту. Чорні тіні видавалися змовниками, що дожидаються слушного часу, аби відкрити таємницю – ще чорнішу, ніж вони самі. Йдучи тим, що колись було жорствяною доріжкою, я побачив, як із пітьми виринає постать Доррімора. Я залишався в тіні, зціпивши зуби, стиснувши кулаки й вгамовуючи порив кинутися на доктора та задушити його. За якусь мить з’явилася ще одна постать і пригорнулася до його плеча. Це була Маргарет Коррі!
Не можу докладно описати, що діялося далі. Знаю, що я наскочив на Доррімора, щоб убити його. Знаю, що
