Зібрання творів - Амброз Бірс

крім дійових осіб цієї неймовірної, фантастичної сцени. Враз запала непроникна пітьма, а тоді мій зір помалу – як ото буває в кімнаті, коли раптом згаснуть усі лампи – став сприймати знайомі обриси палуби, щогл і снастей. Моя супутниця напівлежала в шезлонгу, заплющивши очі й, мабуть, задрімавши. Книжка, яку вона читала кілька хвилин тому, лежала розгорнутою на колінах. Не знаю, що спонукало мене глянути на сторінку. Виявилося, це був рідкісний і химерний твір – «Медитації» Деннекера. Вказівний палець дівчини затримався на такому абзаці:

«Деяким душам дано покидати своє тіло й певний час жити поза ним. Сходяться-бо докупи русла струмків, і сильніший несе слабшого; перехрещуються-бо життєві шляхи деяких родичів, і далі душі йдуть поряд, тоді як не свідомі того тіла кожне верстає свою призначену путь».

Міс Гарфорд встала й здригнулася. Сонце опустилося за обрій, але ще не було холодно. Стояло безвітря. Хоч на небі ні хмаринки, та не видно жодної зірки. На палубі загупали квапливі кроки. До старшого помічника, що стояв, дивлячись на барометр, підійшов терміново викликаний капітан. «Боже милостивий!» – вигукнув він.

А за годину водяна круговерть на місці потонулого судна вирвала з моїх рук Джанет Гарфорд, невидиму за пеленою темряви та бризок, і я знепритомнів у снастях щогли на плаву, до якої сам себе попередньо прив’язав.

Опритомнів я при світлі лампи. Лежав на ліжку в незнайомій каюті-люкс якогось пароплава. На канапі навпроти сидів напівроздягнений перед сном чоловік і читав книжку. Я впізнав свого приятеля Ґордона Дойла, з яким зустрівся в Ліверпулі напередодні мого відплиття. Він мав повернутися до Нью-Йорка пароплавом «Прага» й умовляв мене підтримати йому компанію.

Трохи виждавши, я вимовив його ім’я.

– Угу, – відповів він, не відриваючи очей від книжки, й перегорнув сторінку.

– Дойле, – повторив я. – Чи врятували її?

Нарешті зволивши глянути на мене, він усміхнувся, ніби почув щось смішне. Либонь, гадав, що я ще не зовсім прочуняв.

– Її? Ти про кого?

– Про Джанет Гарфорд.

Нош веселість тут же обернулася в подив. Приятель мовчки видивлявся на мене.

– Ти ж скажеш мені, – наполягав я. – Нехай не зараз, але скажеш.

За якусь хвилину я спитав:

– На якому ми судні?

Дойл витріщився на мене.

– Це пароплав «Прага», що пливе з Ліверпуля до Нью-Йорка ось уже три тижні, бо зламався привідний вал. Головний пасажир – це містер Ґордон Дойл. Є також божевільний пасажир – містер Вільям Джарретт. Ці два видатні мандрівники разом піднялися на палубу корабля, а тепер мають розлучитися – у зв’язку з твердим наміром першого з них викинути за облавок другого.

Я рвучко сів.

– Хочеш сказати, що я вже три тижні пливу на цьому пароплаві?

– Майже три. Сьогодні третє липня.

– Може, я хворів?

– Ти здоровий як бик. Із тарілок геть усе виїдаєш.

– Господи! Послухай, Дойле, тут якась таємниця. Прошу тебе, говори всерйоз. Невже мене не витягли з води після катастрофи з вітрильником «Прийдешність»?

Змінившись на лиці, приятель підійшов і торкнувся мого зап’ястка.

– Що ти знаєш про Джанет Гарфорд? – дуже спокійно спитав він.

– Спершу скажи мені, що ти про неї знаєш.

Якийсь час Дойл придивлявся до мене, ніби роздумуючи, що робити далі, а тоді всівся на канапі й відповів:

– Чом би й не розповісти? Я заручений з Джанет Гарфорд, торік ми познайомилися в Лондоні. Її родина, одна з найбагатших у Девонширі, виступила проти нашого шлюбу, тож ми втекли. Точніше – втікаємо. Того дня, коли ми з тобою наближалися до трапа «Праги», вона і її вірна служниця-негритянка розминулися з нами й пішли до «Прийдешності». Джанет не згоджувався пливти разом зі мною, і ми гуртом постановили, що найкраще їй сісти на вітрильник: там менше цікавих очей і менший ризик того, що її впізнають. А тепер я боюся, що через цей клятий зламаний вал «Прийдешність» дійде до Нью-Йорка раніше, ніж «Прага». Там бідолашна дівчина не знатиме, куди й ступити.

Я лежав непорушно і так тихо, що й подиху не було чути. Видно, Дойл був не проти такої розмови, бо, трохи помовчавши, повів далі:

– До слова, Джанет не рідна, а названа дочка Гарфордів. Її мати померла в їхньому маєтку, впавши з коня на полюванні. Батько одурів з горя й того самого дня наклав на себе руки. На їхню дитину ніхто не зголосився, і за відповідний час Гарфорди удочерили її. Джанет виросла в певності, що вона їхня рідна донька.

– Дойле, а що це ти читаєш?

– Ет, «Медитації» Деннекера. Про всякі чудасії. Джанет мала два примірники, ото й дала мені один. Хочеш подивитися?

Приятель кинув мені книжку. Упавши на ліжко, вона розгорнулася. На одній із сторінок виділявся обведений олівцем абзац:

«Деяким душам дано покидати своє тіло й певний час жити поза ним. Сходяться-бо докупи русла струмків, і сильніший несе слабшого; перехрещуються-бо життєві шляхи деяких родичів, і далі душі йдуть поряд, тоді як не свідомі того тіла кожне верстає свою призначену путь».

– Вона мала... Вона має своєрідний літературний смак, – спромігся сказати я, стримуючи хвилювання.

– Саме так. А тепер, будь ласка, поясни, звідки ти знаєш її ім’я й назву вітрильника.

– Ти говорив про Джанет уві сні, – збрехав я.

За тиждень «Прагу» дотягли на буксирі до нью-йоркського порту. А про «Прийдешність» і досі нічого не чути.

1

Гра слів. Flume (англ.) – похилий жолоб, підвідний канал. Flumen (лат.) – річка, течія, потік.

2

Я вже не той, що був колись (Горацій).

3

Перефразовані слова Клавдіо з Шекспірової п’єси «Міра за міру» (дія третя, сцена перша).

4

Вигаданий автор.

Похорон Джона Мортонсона1

Джон Мортонсон помер. Виголосивши всі репліки своєї ролі в «Трагедії людини», він зійшов зі сцени.

Тіло спочивало в розкішній домовині – з червоного дерева, ще й зі скляним віконечком. Так уже старанно готувалися до похорону, що небіжчик, безперечно, тішився б, якби про те дізнався. Зовсім не прикрим видавалося обличчя за склом – на ньому застигла бліда усмішка; а що смерть була безболісна, то риси спотворилися не настільки, щоб їм не змогли дати лад умільці з похоронного бюро. На другу годину пополудні мали зібратися друзі покійного, щоб востаннє віддати шану тому, хто вже не потребував ні друзів, ні шани. Що кілька хвилин його ще живі родичі одне за одним підступали до труни