Зібрання творів - Амброз Бірс

З наближенням другої години надходили друзі, висловлювали належне як на таку оказію співчуття безутішним родичам і врочисто розсідалися під стінами, глибоко усвідомлюючи важливість своєї участі в церемонії. Наостанку прибув пастор і своєю величчю затьмарив менш блискучих персон. Зразу ж за ним увійшла вдова й наповнила кімнату голосінням. Підійшовши до труни, жінка на мить приклалася до холодного скла, а відтак її делікатно відвели й посадили поруч дочки. Скорботно й тихо розпочав слуга Божий хвалебну мову про покійного, і тлом їй були ридання та схлипування, які, власне, належало викликати та підтримувати. Здіймався й опадав печальний голос, напливав і відпливав, немовби шум безрадісного моря. Від мовлених слів супився понурий день, затягалося пеленою хмар небо, глухо залопотіли перші краплі дощу. Здавалося, сама природа оплакує Джона Мортонсона.

Панегірик закінчився молитвою, зазвучав церковний гімн, а ті, що мали нести домовину, стали поряд неї. Під останні звуки гімну вдова всім тілом кинулася на домовину й істерично заридала. Втім, невдовзі вона піддалася вмовлянням і більш-менш опанував себе. Коли пастор узяв жінку під руку, щоб відвести вбік, вона пошукала очима обличчя під віконцем. Раптом вдова скинула вгору руки, заверещала й без тями впала навзнак.

До труни метнулися найближчі родичі, за ними – друзі. Годинник на полиці каміна врочисто пробамкав третю, всі видивлялися на лице покійного Джона Мортонсона.

Люди відверталися, близькі до нудоти й зомління. Хтось із чоловіків, сахнувшись від жахливого видовища, спіткнувся, налетів на труну й вибив з-під неї одну з хистких підпорок. Труна звалилася на підлогу, скло розлетілося на друзочки.

Із віконця без шибки виліз кіт Мортонсонів. Лінькувато зіскочивши на підлогу, він усівся, спокійно витер лапою закривавлену пащу й з гідністю вийшов із кімнати.

⥈

Царство ілюзій

I

Частина дороги між Ньюкаслом і Оберном пролягає дном ущелини – на крутому й на пологому березі річки. Тут прохід вирубано в крутосхилах і викладено з валунів, що їх підняли з річкового ложа золотошукачі. Ущелина звивається між горами, порослими лісом. У темну пору тут треба їхати обережно, щоб не звалитись у воду. Цей пам’ятний мені вечір був темним. Після недавньої грози річка перетворилися на бурхливий потік. Я вибрався на бричці з Ньюкасла й десь за милю від Оберна, в найвужчій і найтемнішій частині ущелини, вишукував дорогу, пильно вдивляючись у густий сутінок. Раптом мало не під самою кінською мордою вигулькнула постать людини, і я так різко осадив коня, що той став дибки.

– Пробачте, сер, – озвався я, – але я вас не зауважив.

– Навряд чи можна було сподіватися, щоб ви мене побачили, – люб’язно відповів стрічний чоловік, підходячи до моєї брички. – А я вас не почув – через шум річки.

Я зразу ж розпізнав цей голос, хоча востаннє чув його років п’ять тому. І не дуже-то зрадів, що знову чую.

– Ви, мабуть, доктор Доррімор, – сказав я.

– Еге ж. А ви – мій добрий приятель, містер Манріч. Я більш ніж радий зустрітися з вами. Цей надмір у формулюванні, – додав він, стиха реготнувши, – викликано тим, що нам по дорозі, а я сподіваюся, що ви запропонуєте підвезти мене.

– І запропоную – від усього серця.

Це не зовсім відповідало правді.

Подякувавши, доктор Доррімор сів поруч мене, і я поїхав далі – обережно, як і раніш. Безперечно, все це тільки гра уяви, але мені здається, що решту дороги довелося долати в холодній імлі, що ця решта була, як ніколи, дуже довга, що я промерз до кісток, що Оберн, коли ми до нього добралися, був безрадісний, понурий і безлюдний. Хоча тільки звечоріло, але не світилося в жодному вікні, а на вулицях не було ні душі. Доррімор докладно розповів мені, як і чому він тут опинився і де побував за ті роки, що ми не бачилися. Добре пам’ятаю, що була така розповідь, але не можу пригадати, про що в ній ішлося. Він мандрував у різних країнах і повернувся – ось і все, що збереглося в моїй пам’яті. Та це я й так знав. Не пам’ятаю також того, що я йому відповідав, хоча, звісно, між нами велася якась розмова. Добре тямлю одне-єдине – товариство цієї людини викликало у мене несмак і неспокій... Так гостро дошкуляли мені ці почуття, що я, нарешті спинивши коня під освітленим готелем «Патнем-гаус», відчув справжнє полегшення, ніби моя душа вбереглася від якоїсь грізної небезпеки. Була б цілковита полегша, якби не те, що доктор Доррімор теж зупинився в «Патнем-гаусі».

II

Щоб хоч якось пояснити своє ставлення до цього доктора, коротко розповім про обставини нашого знайомства. Одного вечора в бібліотеці Богемського клубу в Сан-Франциско розмовляло кілька осіб, серед яких був і я. Мова пішла про спритність рук ілюзіоністів, один із яких гастролював у місцевому театрі.

– Оті штукарі – подвійні дурисвіти, – сказав хтось із нашого товариства. – Вони не здатні на справжній фокус – такий, щоб глядач сам захотів обманутися. Найнікчемніший вуличний індійський факір міг би містифікувати їх мало не до божевілля.

– У який спосіб? Наведіть приклад, – відповів інший чоловік, закурюючи сигару.

– Наприклад, своїми звичайними штуками. Ото підкидають у повітря якісь великі предмети, а ті не падають. Факіри просять глядачів указати будь-який клапоть голого ґрунту, й там пробивається паросток, виростає та розцвітає. А ще садовлять людину у великий плетений кошик і проштрикують його мечем – не раз, не два й не три. Лунають крики, ллється кров, а коли кошик відкривають, там нікого немає. Також ці чародії жбурляють угору шовкову драбинку, забираються нею бозна-куди й зникають...

– Дурниці! – доволі нечемно втрутився я. – Невже ви вірите в такі речі?

– Звичайно, ні. Дуже вже часто я бачив їх.

– А я вірю, – сказав журналіст, що здобув у місті славу яскравими репортажами. – Я так часто про це писав, що зміню своє переконання тільки тоді, коли пересвідчуся сам на власні очі. Ручаюся за своє слово, панове.

Ніхто не засміявся – всі дивилися на когось чи щось у мене за плечима. Обернувшись, я побачив чоловіка у вечірньому костюмі. Мабуть, він тільки що зайшов до бібліотеки – цей жагучий брюнет з тонким смаглявим, мало не брунатним обличчям, зарослим густою